* * *
Й ти вмерти маєш теж, коханий праху,
Й твоя зів’яне врода, мов трава:
Рука ця вміла й мудра голова;
Це тіло зграбне тлін в сильце, мов птаху,
Впіймає, й не уникнути вже краху:
Як листя вітер осені зрива,
Так дінуться десь вроди всі дива –
Пощезнуть від коси одного змаху.
Й любов моя вся, як надійде строк,
Не захистить красу цю від могили,
Як не спинити вітер, що подув,
Й не відвернути в’янення квіток;
Й чи значить щось, яким вродливим був,
Або ж наскільки більш тебе любили.
Edna St. Vincent Millay
* * *
And you as well must die, belovèd dust,
And all your beauty stand you in no stead;
This flawless, vital hand, this perfect head,
This body of flame and steel, before the gust
Of Death, or under his autumnal frost,
Shall be as any leaf, be no less dead
Than the first leaf that fell, this wonder fled,
Altered, estranged, disintegrated, lost.
Nor shall my love avail you in your hour.
In spite of all my love, you will arise
Upon that day and wander down the air
Obscurely as the unattended flower,
It mattering not how beautiful you were,
Or how belovèed above all else that dies.
