* * *
Ніч за сестру мені, й кохання стільки
В ній, що довкіл все шал його омив;
Щоб спокою не відати ні хвильки,
Лежу я тут, де піниться приплив.
Її рука лиш між піском і мною,
Її лиш голос й дихання її
Втишають біль зітханнями й пітьмою,
Тамують схлип – й німі уста мої.
Навряд чи заманеться чоловіку
У шторм такий свій залишати дім
Заради потопаючої крику,
Як це – кохання вир, що тоне в нім.
Лиш ніч одна в сльозах з-під темних вій
Чатує тут, де я і вітровій.
Edna St. Vincent Millay
* * *
Night is my sister, and how deep in love,
How drowned in love and weedily washed ashore,
There to be fretted by the drag and shove
At the tide's edge, I lie — these things and more:
Whose arm alone between me and the sand,
Whose voice alone, whose pitiful breath brought near,
Could thaw these nostrils and unlock this hand,
She could advise you, should you care to hear.
Small chance, however, in a storm so black,
A man will leave his friendly fire and snug
For a drowned woman's sake, and bring her back
To drip and scatter shells upon the rug.
No one but Night, with tears on her dark face,
Watches beside me in this windy place.
