* * *
Коли я бачу, як вітри невгавні
Зими шаленства бурю їм навстріч
Здіймуть у грудях в нас, кажу: “Принаймні
Це ж та пора, коли найдовша ніч.
Хай квітів не знайдеш у сніговиці
Й повітря співом птахів не бринить, –
Та сонце сходить пізно так у дні ці:
Не зайва ж для любові навіть мить.”
Шкода: уже світає; бовваніють
Засніжені дерева у саду.
О, розставання біль! Уста німіють.
Як розімкну обійми, як піду?...
Химерна ноче, що як мить лишень,
Прощай! Надворі вже найдовший день.
Edna St. Vincent Millay
* * *
I said, seeing how the winter gale increased,
Even as waxed within us and grew strong
The ancient tempest of desire, "At least,
It is the season when the nights are long.
Well flown, well shattered from the summer hedge
The early sparrow and the opening flowers! —
Late climbs the sun above the southerly edge
These days, and sweet to love those added hours."
Alas, already does the dark recede,
And visible are the trees against the snow.
Oh, monstrous parting, oh, perfidious deed,
How shall I leave your side, how shall I go? . . .
Unnatural night, the shortest of the year,
Farewell! 'Tis dawn. The longest day is here.
