* * *
Збуджусь – й від дум сумних в світанку млі
Зажура на весь день: не рада й літу;
Читати стану – й так проймуть жалі,
Що за слізьми не видно вже і світу.
Сильніше туги хмара грозова,
Ніж мливо смутку виднокіл затьмарить;
Вона із рози пурпур вимива,
Мертвить бутон і лист зелений старить.
Глибокий став – й хоч біля берегів
Прозорий, сонця зблисками сміється;
Все ж далі, там, де глибше, спохмурнів:
Згорьоване чиєсь там серце б’ється.
Вночі ж до смутку ще й відчай в додачу:
Заплакавши, проснусь; проснувшись – плачу.
Edna St. Vincent Millay
* * *
Sorrowful dreams remembered after waking
Shadow with dolour all the candid day;
Even as I read, the silly tears out-breaking
Splash on my hands and shut the page away . . .
Grief at the root, a dark and secret dolour,
Harder to bear than wind-and-weather grief,
Clutching the rose, draining its cheek of colour,
Drying the bud, curling the opened leaf.
Deep is the pond — although the edge be shallow,
Frank in the sun, revealing fish and stone,
Climbing ashore to turtle-head and mallow —
Black at the centre beats a heart unknown.
Desolate dreams pursue me out of sleep;
Weeping I wake; waking, I weep, I weep.
