Така, як всі
- Я не така, як всі?
- Аякже…У тебе ж крила на спині.
І три ноги ростуть угору.
А ще я бачила учора,
Як ти писала "альфа", "ксі"
"омега", "дельта", "йота", "гамма"
летіли з-під твого пера.
А я тобі кричала: «Досить!»,
А ти казала: «Не пора,
ох не пора для відпочинку!»,–
А потім чарівна личинка
з-під твого вилізла крила,
і ви по-фінськи заспівали.
Понабігали лепрекони
і хороводи завели.
А сині й пурпурові коні
Немов широкий Дніпр ревли.
«На біс!» – кричали носороги,
по 50 всім налили.
А в хвилях озера чудного
рожеві лебеді пливли.
Ти ж не спішила покладати
Усі свої дванадцять рук.
Єдинорогів біле стадо
Під твого серця нісся стук.
Здував із тебе пил лакей.
Ніхто не смів і підступати
до твоїх власних гінекей.
І в чарівному тому шалі
усі кричали без печалі:
«Ти не така, як всі, богине!».
А потім дощ з алмазів ринув,
І всі сховались у ковчег.
Безкінечність
Ти
Я
Ми
Удвох…
Нерозривні?
Назавжди?
Наврядчи!
Невдячна?
Я згодна, буває.
Гей ти! Чуєш?
Так…Я бачу: ти якось без мене існуєш.
А я?
Я – всього лиш людина…
Прекрасна, найкраща, єдина?
Ні……………………..
Ти
Я
Ми єдині?
Без тебе немає мене:
Поплачуть. Минеться. Мине.
Хто ти?
Я хто?
Ти – життя. Я – людина.
Наївна. Дурненька. Дитина.
Багато ще буде таких
Наївних, дурненьких, дурних.
Інших…Їх багато.
Я….
Я – одна з тих «інших».
Одна із сотень, тисяч, мільйонів.
І…………Що тепер?
Зброю прикласти до скроні?
Ти – життя.
Я – людина.
Все, що я маю - твоє!
Тут, там, усюди...
Щастя – твоє.
Горе – твоє.
Ти…………..завжди без мене Є.
Мене……….ніколи без тебе НЕ БУДЕ.
***
Людина у світі – як муха,
Що на мить залетіла в вікно…
Просочиться потім в щілину…
Не вернеться – хто-зна й де.
А летітимуть хмари інших,
Чорні усі, як одна.
Хтось кращий, може,
Хтось гірший…
Хтось прославиться як геній,
Хтось інший – як справжній псих…
Але кватирка, не забуваймо,
Спільна вона для всіх.
***
Не розказуй мені ахінеї,
Бо життя воно й так чудне.
От вчора я добрій феї
Завдання дала одне:
"Даруйте мені" - попросила -
краплиночку спокою.
Вона щось руками трусила,
Губами щось цмокала,
А потім казати стала:
«Пробач, дорогенька моя,
Вчора краплину останню
На біль обміняла я».
***
По соснах ходити боляче -
Вони мені колють ноги.
Я стогнала, на кронах стоячи,
Про звичайні свої тривоги.
Цілував, як досвідчений мачо,
Вітерець мої плечі голі.
І спокійна стояла наче...
Тільки ноги мені кололо.
Я схопила за роги сузір’я -
полетіла…і серце мліло!
І не знала я щастю міри,
тільки ноги усе ще боліли.
Моє пір'я торкалось неба,
Мої руки пестили хмари.
Я й забула, що треба вести
Рахунок серцевих ударів…
Мої крила самі трудились
І не знали ніякої втоми,
А ноги червоним іскрились
Просились: «Додому! Додому!»
А я їм казала: «Дурненькі,
Вам хтось там кайдани кує!"
Не слухали ноги не знали,
Що й в гарпії серце є…
Я б краще ходила по клену
О, як він шовково шумить…
Та сосни тягнулись до мене,
Хоч знали, що досі болить.
***
Так, вона таки сягала неба,
Не тільки чолом – уся!
Торкалась гарячого Феба,
зоряного лиця.
А він не ходив – він повзав
по холодній, сирій землі.
Висока поезія й проза…
Простецька життєва поза
Й натхненний небесний тил.
Він більше хотів ковтати
Віками залежаний пил,
Ніж неба чолом сягати,
Ніж бачити поруч її.
Він більше хотів поцілунку
від тварі, потвори, змії,
ніж тихо торкнутись вустами
її вірністю скутого стану,
її висохлих в рабстві губ.
***
Я ладна була зробити усе, що ти скажеш…
Так, я настільки була дурна.
Але якось проходять будні,
Якось та дурість мина.
Але до біса ж було приємно отак собі подуріти…
Скажіть, чи ж є ще більший мазохіст
У цьому садистському світі?
