* * *
Й колись жінки любили, як і я;
Принаймні, хронік і легенд герої:
Вітрил з Корнвела жде Ірландія,
Спартанська щогла вже у водах Трої;
Війною йшли, щоб полонить красу,
Коханням гнані по усіх усюдах;
Несли й тоді жінки, як я несу,
Любов, мов храм палаючий, у грудях.
Вважаю все ж, що так, як в давні дні,
Страждать любов’ю, – із живих судилась
Мені лиш доля; лиш в одній мені
Та первозданна пристрасть відродилась,
Коли цариці – й смерті зрівши жало –
Приймали в ліжку рицарів зухвало.
Edna St. Vincent Millay
* * *
Women have loved before as I love now;
At least, in lively chronicle of the past —
Of Irish waters by a Cornish prow
Or Trojan waters by a Spartan mast
Much to their cost invaded — here and there,
Hunting the amorous line, skimming the rest,
I find some woman bearing as I bear
Love like a burning city in the breast.
I think however that of all alive
I only in such utter, ancient way
Do suffer love; in me alone survive
The unregenerate passions of a day
When treacherous queens, with death upon the tread,
Heedless and wilful, took their knights to bed.
