* * *
Не можна двічі, як живий, померти,
Ні двічі вислизати з мук оков;
То ж як обійми розімкнеш, що смерті
Моїй подібне, не помру вже знов.
Й так само полонянка я у Часу:
Нам ранок в двері стукає – й сусід
Найгірший це із лих його запасу, –
То ж не чекаю я вже гірших бід.
Й коли ти станеш квітами й травою, –
Де ліг ти в землю, мов мара з’явлюсь:
Найщасливіша там була з тобою, –
Й над прахом, що миліш за все, схилюсь;
Й зведусь, і руки стисну, й крадькома
Піду, як зараз це роблю, німа.
Edna St. Vincent Millay
* * *
Since of no creature living the last breath
Is twice required, or twice the ultimate pain,
Seeing how to quit your arms is very death,
'Tis likely that I shall not die again;
And likely 'tis that Time whose gross decree
Sends now the dawn to clamour at our door,
Thus having done his evil worst to me,
Will thrust me by, will harry me no more.
When you are corn and roses and at rest
I shall endure, a dense and sanguine ghost,
To haunt the scene where I was happiest,
To bend above the thing I loved the most;
And rise, and wring my hands, and steal away
As I do now, before the advancing day.
