* * *
Я жінкою народжена й мені
Її манери й прагнення всі дані;
З тобою близькість – дар красі й омані:
Відчуть на грудях груди ще одні,
Згораючи у пристрастей вогні;
Буваєм інколи в такому стані,
Що пульс ясний, а розум – як в тумані;
Й за мить – в розкаянні й самотині.
Забудь же це: до зрад були готові
Хиткий мій розум і гаряча кров;
Й чого більш в тому спомині – любові,
Жалю, зневаги? Й головна з умов:
Це зовсім ще не привід для розмови,
Безумство те, як стрілись би ми знов.
Edna St. Vincent Millay
* * *
I, being born a woman and distressed
By all the needs and notions of my kind,
Am urged by your propinquity to find
Your person fair, and feel a certain zest
To bear your body's weight upon my breast:
So subtly is the fume of life designed,
To clarify the pulse and cloud the mind,
And leave me once again undone, possessed.
Think not for this, however, the poor treason
Of my stout blood against my staggering brain,
I shall remember you with love, or season
My scorn wtih pity, -- let me make it plain:
I find this frenzy insufficient reason
For conversation when we meet again.
