І
В полоні хащ, в ошатті темноти,
де, наче ґрати, висохле паліччя,
куди і вітру важко досягти,
під прілим листям сховані сторіччя.
До них, замовклих, зверху, з висоти,
дуби щось кажуть, гомонить смеріччя,
але внизу немає протиріччя, -
вляглося все під тиском тісноти.
На листях – листя, мов на році рік,
і дням минулим загубився лік,
сплелися скрізь здобутки та утрати…
За тим паліччям, на століттях тих,
росте рослина і не знає лих, -
там ключ-траві збажалося зростати.
ІІ
Там ключ-траві збажалося зростати,
де лиш один володар – Лісовик,
а поруч нього мавки, потерчата,
веселий Перелесник-витівник.
Вони до ранку будуть витинати,
аж доки в небі світить молодик,
у схові лісу, ліс до цього звик,
надійно зверху розстилає шати.
А ключ-трава на все це споглядає,
комах приблуд замріяно гойдає,
і таємницю вміє берегти;
у візерунках листячко тендітне,
лиш раз на рік трава ця дивна квітне,
до неї треба в ніч купальську йти.
ІІІ
До неї треба в ніч купальську йти,
долаючи уперто перешкоди,
по стежці відчаю, важкої страхоти,
крізь хащі дикі, звалені колоди.
Істоти млисті будуть з темноти
манити вбік, неначе гріховоди:
іди до нас і діжку насолоди
отримаєш в оздобі гріхоти.
Потрібні тут і впертість, і талан;
на цім шляхові страху і приман
нема здобутків, тільки втрати… втрати…
Примани – геть, і поборовши страх,
до ключ-трави тоді здолаєш шлях,
в руках всевладну квітку будеш мати.
ІУ
В руках всевладну квітку будеш мати.
А що – всевладдя? Що воно таке?
Чи тим всевладдям можна все здолати?
Яке воно – солодке чи гірке?
Всевладдя, мабуть, одягає лати,
нутро своє ховає боязке;
чи навпаки – хороше і людське
добро несе знедоленим до хати?
Всевладдя знав і добре вивчив світ:
спочатку квітка, потім – сухоцвіт,
на цім кінець всевладної мети.
Та інший, впертий, в думці думку мав:
щоб світ його ловив і не спіймав,
в якому схову ключ-траву знайти?
У
В якому схові ключ-траву знайти
і світ-замок надійно відімкнути…
Але за ним такі ж світи…світи…
що доведеться важко лиш зітхнути.
Покірність наша – невидимі пута,
їх і не видно в плині суєти,
а всунувши ще й шиї в хомути,
ми вже готові і себе забути.
Не вабить нас шукати ключ-траву,
не вабить в руки взяти тятиву
і птаху-мрію, може, вполювати.
А ключ-трава у схованці росте,
то ж і завдання певно не просте,
щоб квіт її в урочу мить зірвати.
УІ
Щоб квіт її в урочу ніч зірвати,
знайти замало в лісі ключ-трави,
замало ще страхіття подолати,
сказавши вперто: я іду на ви.
Дажбог під землю піде ночувати,
а вслід йому помоляться волхви,
Зоря Вечірня вигляне з листви,
щоб світ слов’янський радо привітати.
В цей час скажу: до ключ-трави піду
лише тоді, коли тебе знайду, -
коли кохання в серці буду мати.
Я стану раптом над панами пан
і зможу квітку, наче талісман,
в урочу мить тобі подарувати.
УІІ
В урочу мить тобі подарувати
я зможу все, що маю на душі,
бо серце б’ється, мов гудуть гармати,
немов гуляють свято гармаші.
Здолавши всі завали, перегати,
вітрець застряв у соннім спориші,
сухі гілки, неначе палаші,
готові з нами трішечки пограти.
Коли ж промінням очі запалали,
немов завіса поміж нами стала, -
замовкла раптом і притихла ти…
А я подумав, мабуть, марнославно, -
мовчання теж, немов яса уявна,
позірний знак кінцевої мети.
УІІІ
Позірний знак кінцевої мети,
немов туманним мороком прикритий,
чи щастя знак, чи, може, знак біди,
хитається, мов кінь білокопитий.
До знаку треба ще іти і йти,
а він тікає, мов несамовитий,
і голос мій не дуже шумовитий
ніяк його не може досягти.
Не здожене грачина зграя знаку,
бо зачепилася за дерево-гілляку,
мов чорні груші у височині.
Дивлюся мовчки на пташину зграю
і в тихій річці довго визираю
мету позірну десь на самім дні.
ІХ
Мету позірну десь на самім дні
сховала річка і мовчить бентежно,
скидаються на плесі окуні
і зеленіє ряска прибережно.
Скакає думка, мов по мілині,
тому прохаю річку обережно:
віддай мету і буду я безмежно
тобі довічно вдячний день при дні.
Мовчить ріка, та в шелест очерету
піймалась відповідь, неначе у тенета,
і звідти раптом чується мені,
як хтось промовив тихо, мелодійно:
кохання знак захований надійно
на дні душі, в глибінь-глибочині.
Х
На дні душі, в глибінь-глибочині,
ми кладемо, неначе скарб до скрині,
надаємо притулок таїні,
неначе у годиннику пружині.
Скарби душі, мов лінії твірні,
людину творять, зважені, єдині,
вони і найкоштовніші в людині,
вони для вдачі завжди головні.
Є місце там для заповідей предків,
добру і злагоді є місце, осередки,
і доброчинству місце – невід’ємне.
Для нас кохання – скарб неоцінимий,
його, мов посвіт вічно незгасимий,
сховали ми надійно, потаємно.
ХІ
Сховали ми надійно, потаємно,
щоб не знайшли сторонні шукачі
той скарб, що нами зважений взаємно,
що світить нам, мов посвіт, уночі.
Одна проблема кпиниться об’ємно -
у скрині скарб, та різні в нас ключі,
та ще й важку печатку в сургучі
повісив хтось на скриню задаремно.
Часи настануть незборимо грізні,
замок один, ключі від нього різні…
Це протиріччя роз’єднає нас?
Але зі скрині посвіт б’ється впертий,
довіра є, що вічний і безсмертний
настане довго-довгожданий час.
ХІІ
Настане довго-довгожданий час,
сургуч впаде і скриня стукне віком,
скарби приховані себе покажуть враз,
без тих ключів не бачені б довіку.
І стане все прекрасне без прикрас,
назавжди змовкнуть брехуни й базіки.
Коли здригнуться стулені повіки, -
для мене це – як внутрішній наказ:
до рук твоїх торкнутися руками,
щоб струм взаємний перебіг між нами…
А порух серця – наш дороговказ.
Вогнем цнотливим запалають щоки,
струм бігтиме і бігтиме аж доки
тремтливий щем огорне владно нас.
ХІІІ
Тремтливий щем огорне владно нас
і попливе повз очі доокілля,
земля хитнеться з нами водночас
і покладе під ноги зелен-зілля.
А мавки в лісі радо, напоказ,
таночком так спровадять геть дозвілля,
що потерчата, наче з божевілля,
кричатимуть від захвату не раз.
Та ми не вчуємо, бо ми уже глухі,
жарини-губи пристрастно сухі
шепочуть щось космічно-позаземне.
Коли над нами схилить шати ліс,
і все затихне, і замовкне скрізь -
ми ключ-слова промовимо взаємно.
ХІУ
Ми ключ-слова промовимо взаємно
незвично-звичні, чувані не раз,
засвоєні від інших спадкоємно,
такі гарячі і важкі для нас.
Із уст твоїх почути їх приємно,
та так, що навіть зупинився час,
на небі місяць мов позбувся фаз,
лиш нам підсвічує зворушено і чемно.
І протиріч неначе й не було.
До ключ-трави добавиться стебло,
з-під листя вийде, вийде з тісноти...
Нове стебло хай подарує нам
надії квітку з щастям пополам
в полоні хащ, в ошатті темноти.
ХУ
В полоні хащ, в ошатті темноти,
там ключ-траві збажалося зростати,
до неї треба в ніч купальську йти -
в руках всевладну квітку будеш мати.
В якому схові ключ-траву знайти,
щоб квіт її в урочу ніч зірвати,
в урочу мить тобі подарувати -
позірний знак кінцевої мети.
Мету позірну десь на самім дні,
на дні душі, в глибінь-глибочині,
сховали ми надійно, потаємно.
Настане довго-довгожданий час:
тремтливий щем огорне владно нас -
ми ключ-слова промовимо взаємно.
1995
П.С. Цей вінок сонетів варто було б розмістити на день Літнього Сонцестояння (на свято Купайла), але сучасний календар трактує цей день сьогодні.
