* * *
Жалій мене, та не тому, що вмить
Сіяння дня у присмерку розтане;
Що рік так стрімко до кінця біжить
І що краса дібров, ланів зів’яне;
Що місяця серп щерблять небеса
І що приплив за мить відплив зміняє;
Й хіть чоловіча швидко так згаса,
Й що вже в очах кохання блиск не сяє.
Це знала я й раніш: не більш любов,
Аніж билинка, яку вітер скосить;
Ніж той приплив, що на пісок він знов
Лишень уламки з глибини виносить.
То ж пожалій, що серце не навчу
Тому, що звісне глузду-тлумачу.
Edna St. Vincent Millay
* * *
Pity me not because the light of day
At close of day no longer walks the sky;
Pity me not for beauties passed away
From field and thicket as the the year goes by;
Pity me not the waning of the moon,
Nor that the ebbing tide goes out to sea,
Nor that a man's desire is hushed so soon,
And you no longer look with love on me.
This have I known always: Love is no more
Than the wide blossom which the wind assails,
Than the great tide that treads the shifting shore,
Strewing fresh wreckage gathered in the gales:
Pity me that the heart is slow to learn
What the swift mind beholds at ever turn.
