Благословенне Любицьке, далеких літ поклон,
Я вийду в поле зоране, де синь поеми пише.
А там, за лісосмугою, – Гуля́йпільський район,
А там, за диво-кленами – степів зелена тиша.
На кобзі причарованій лукава далина
Заграла дивну музику, що пахне вишень цвітом.
Пампушка сонця кислого з-за хмарки вирина,
Засліплено палаючи магічним хризолітом.
Промчав із диким реготом князь-вечір, як тарпан,
А ніч косою русою лягла на спраглі плечі.
Дрижить далекий Місяць – неприкаяний тюльпан
І ллє на сонні трави золотисту кровотечу.
Ех, сісти б сірим жайвором у груші на крилі,
І міцно обіймаючи гілля жилаві руки,
Вбирати по краплиночці енергію землі
Під рев зірок, що падають, і серця перестуки.
Цей сік глибин прабатьківських крізь роки пронесу,
Він завжди повертатиме в ті весни хлібосольні,
Де з маків, наче з келихів, цілющу пив росу
І явору столітньому молився, мов іконі.
Благословенне Любицьке,
Махновщино моя,
Ти вічне і нев’януче, прозоре і далеке.
Крізь грім, дощі та вітер знов іду до тебе я,
Твій син занепокоєний, самотній твій лелека!
