Я не знаю як жити у тім краю, де не світить сонце.
Я не знаю як бути на тій землі, де зорі не сяють.
Я не хочу знати такої реальності, нехай буде сном це.
Я боюся знати тих дивних людей, що не кохають.
Навіщо існує зрада? Вона гірша смерті!
Адже «не бійся вбиваючих тіло, бо душі не зашкодять».
Ми давно вже не люди, будьмо відверті!
Понівечені душі, в мороці світла не знаходять.
Чому серце плаче, а розум сміється?
Чому один страждає, а інший радіє?
Чому люди стають щодня жорстокіші, чи мені здається?
Чому кожен лише за себе дбати воліє?
Ми котимося в прірву, тож я кричатиму «Зупиніться!».
Я кричатиму голосно, аж на шиї здуються вени.
З моїх очей покотяться сльози і може хтось озирнеться.
Я хапатиму їх за руки, може хтось зверне увагу на мене.
Всі вважатимуть – божевільний, але мені буде байдуже.
Я оплакую їхні смерті, вони святкують свято життя.
Я чутиму сміх за спиною, але то буде на агонію схоже.
Милі люди, зупиніться, любіть, бо назад вже нема вороття!
