Минаю я твій сміх -
не чую вже нічого.
В очах твоїх лиш лід,
у них - ніч чорна.
Як білий, чистий сніг
паде тихо довкола -
цей вимріяний гріх
заберу я з собою.
Так необачно тепер
я зійшла аж униз.
А за мною услід -
лише тихий твій докір.
Але очі без сліз,
на серці - лиш холод!
Так необачно тепер
я зійшла аж униз:
у печери ночей,
у провалля безсоння.
Упивається біль:
закривавлений сніг
тане швидко в долонях.
Не можна згадувати тінь
ніколи-ніколи:
У дзеркалі душі
вона - мов прозорість.
Метелик на снігу
не відчуває болю,
мов недоторканий гріх,
що цвіте лиш зимою.
Й так необачно тепер
ще зупинюсь на мить.
Але очі без сліз
і на серці лиш холод.
Не почую цей сміх,
пройду тихо повз нього -
На це здатна лиш тінь,
бо вона є прозора.
