Відправлю своє серце спати
У місто, що ніколи не прокидається.
Знаєш, боляче відчувати,
Як всередині щось з надривом ламається.
В мені – пусто.
Як тоді.
Уночі.
Вокзал. Перон. Вогні.
Я кохаю? – Ні.
Шаленію. Дурію.
На місяць вовчицею вию.
Мрію.
Та це вже не кохання – хвороба.
Навіжена і чорна злоба.
На долю,
Котра прирекла
На солодку й гірку неволю.
Не кохання – згуба.
Ридаю, зціпивши зуби.
Кусаб губи.
Натираю до болю очі.
Знаєш, які на смак сльози дівочі?
Солоні, як море,
І терпкі, як терен.
Проростає смуток
Із любові зерен.
Проростає крізь землі моєї душі.
Не дзвони! Не пиши!
Забудь! Засни! Щезни!
Я – впаду у бездну,
А ти…
Живи. Мрій.
Твори. Літай.
І щасливим будь!
Прощавай…
