Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46461
Рецензій: 90654

Наша кнопка

Код:



Художні твори Поезія Казка

КАЗКА ПРО ХОРОБРОГО КОТА ПРОФЕСОРА ТА ЗЛУ КУНИЦЮ МАХУРУ.

© михайло карасьов, 15-06-2012
  1.
                        
Не десь за морями, за краєм землі,
А в нашім районі, в сусіднім селі
Пригода ця сталася. Слухайте, діти,
Було це недавно, минулого літа...

Ген там, край села, обіч темного поля,
Де місяць торкає вершечок тополі,
Стояла хатина, забута всіма.
Нікого в тій хаті давно вже нема.
Облуплені стіни і дах протікає,
У дверях відчинених вітер гуляє.
В кутку, під дверима, темніє нора,
Веде на горище драбина стара.

Та то лиш здається, що хата пустує.
Ви зараз почуєте, хто там ночує!
Прислухайтесь – щось шелестить нагорі...
Ногою стаєм на щаблі на старі,
Драбина скрипить, піднімаємось вище –
І ось перед нами велике горище.

Там темно, там тіні хитаються,
Павук в павутинні гойдається,
Летючі дві миші під стріхою...
В кутку щось ворушиться й дихає,
А місяця сяйво бліде
У щілини б’є де-не-де.

Ось дном догори перекинутий
Баняк почорнілий, покинутий.
А от купа сіна попрілого,
Держак рогача обгорілого.
Відро поржавіле лежить,
І миша горищем біжить.

Біжить, біжучи спотикається,
Бо скоро уже починається
Сьогодні на північ призначена,
За графіком не передбачена,
Нарада, скликає яку
Куниця в своєму кутку.

Нарешті зібралися всі на горищі.
Найближче до ляди висить павучище.
Гладкий, волохатий, завбільшки з кулак,
На вигляд гидкий і на підлісь мастак.
Було йому ймення Хомула Сторукий.
Натхнення не дав йому Бог для науки,
Бо змалечку вчив його батько-павук:
Щоб кров чужу пить – не потрібно наук.

Під ним на соломі в урочистій тиші
Стрункими рядами розсілися миші.
Великі й маленькі, товсті і худі,
За спинами старших сидять молоді.
Принишкли, хвостами ніхто не ворушить,
Цікавість у поглядах, острах у душах,
Не те дослухають, як вітер гуде,
А дивляться всі, чи куниця не йде.

Напроти мишей сновигають, мов тіні,
Вмощаючись на перепрілому сіні,
Нахабні, зажерливі, злі, як вовки,
І безцеремонні товсті пацюки.
Від них тільки страх, а куниця їм рада,
На них¬бо трималась куницина влада:
І в мирнії дні, і в годину війни
Служили у неї у війську вони.

Найстарший між ними носив, як відзнаку,
На лапі передній браслет-залізяку.
Відзнака важка, та вона означала,
Що мав на горищі він чин Генерала.
Безпека цариці – святе його діло!
Отож озирнувсь Генерал підозріло,
Зиркнув на Хомулу, обнюхав баняк
І так, як і всяк, непорушно закляк.

І ось із кутка, вся велична й похмура,
Вилазить поважно куниця Махура.

Наче зорі блищать перестали,
Наче ніч ще чорнішою стала,
Навіть вітер сховався, не свище –
То куниця прямує горищем!
На баняк почорнілий стрибає,
Жестом завченим збори вітає
І, відкашлявшись, як і годиться,
Говорить починає куниця:

- Послухайте, що я сказать вам хотіла.
Пора нам від слів переходить до діла!
Про успіхи я не кажу, вони є.
Та чи задоволене царство моє,
Що тільки-но Сонце встає над полями –
Зникає пітьма, так улюблена нами.
Доводиться день весь сидіть у норі,
В той час, як усі веселяться в дворі.

Тепер щодо суті. Як я тут сказала,
Нам мало, щоб Сонце лиш на ніч сідало.
Нам треба, щоб зовсім воно не зійшло,
Село щоб у темряві вічно жило!
Ну, як вам ця думка? – Усі запищали,
Що кращої зроду не чули й не знали,
Що кличе у темне вона майбуття,
Де всім гризунам буде райське життя.

Та ось мовить слово Хомула-павук:
– Хоч я й не вивчав філософських наук
(В дитинстві умов не було для освіти),
І хоч ця ідея найкраща на світі,
Та думаю я, це непросто зробить,
Щоб Сонце навік перестало світить.

Тут миші хвости свої поопускали,
Сидять і мовчать, мов води в рот набрали.
Їм, бач, не під силу загадка така.
І каже Махура з свого баняка:

– Так хто відповість на питання Хомули?
Чого мовчите? Язики проковтнули?
Чи, може, забули, нікчеми, про те,
Що в мене на службі ви всі стоїте?

Уражений словом таким наповал,
Нервово браслетом стряхнув Генерал,
Завмерло горище, ні слова, ні звуку.
І знову промовив Хомула Сторукий:
– Я думаю так: коло нас стоїть хата.
Живе у тій хаті бабуля горбата.
У неї є кури. А серед курей
Горлатий, ну, чисто тобі соловей,
Розгулює півень. Є пить що, є їжа,
Та вранці кричить, наче хто його ріже,
Чи наче вже тиждень у нього мігрень –
Від крику того й починається день.
Отож, щоб він Сонце не зміг розбудить,
Нам треба до ранку ще півня убить.
Одна тільки трудність – котяра там є.
Але то вже діло, пардон, не моє.

– О, мудрий Хомула! – усі закричали. –
Що кіт – не таких ми котів зустрічали!
А півня ми враз!  Та й півні вже не ті! –
Хоробра і миша, поки у гурті.

Махура рече: – Коли буде удача,
Хомулі Сторукому щедро віддячу:
За добру пораду у чині підвищу,
Заступником буде моїм по горищу.
Назвем бойову операцію “Шквал”.
В деталях розробить усе Генерал.
Бери, скільки треба тобі, гризунів,
Щоб півень до ранку ось тут ось сидів!


2.

Пішли. А Махура туди і сюди,
По всьому горищу куниці сліди,
Бо нерви і в них, у царів, не залізні:
Ось пройде година – і вже буде пізно!
Той півень кричать “Кукуріку!” почне,
І зірветься діло таке визначне.
Знервована зовсім, гука павука:
– Ти б виліз, Хомуло, з свого із кутка,
Покинув би ткать павутину павучу,
Та мишу б послав на розвідку летючу!
Нехай сюди звістку несе нам вона,
Чи скінчилась там уже з півнем війна.

На щастя, вернулася миша бігом.
Як тінь, облетіла горище кругом,
І каже, повиснувши вниз головою:
– Стрічайте!  Вертається військо із бою!

Куниця Махура поважно встає,
Вітає з поверненням військо своє!

Ті хекають дуже, бо ноша важка,
Нарешті витрушують півня з мішка.
– Ти бачиш, царице, у сутінках ночі
Того, хто співав, та віднині не хоче.
Оце рознещасне, принишкле створіння
Недавно ще звалося іменем півня!

Махура регоче, аж зуби блищать:
– Хай спробує пікнуть, не те що співать!
У відповідь півень промовив куниці:
– Шановна, пробачте, та в вашому віці
Хіба тільки зовсім безглуздий не знає,
Що півень лиш вранці співать починає.
Ще зважте, до того ж, що співом своїм
Я користь роблю не собі тільки, всім!

Махура сказала: – Зв’яжіть йому рота,
А як зголоднію, то з’їм ідіота.
А вас, богатирські мої пацюки,
Вже ждуть нагороди з моєї руки.
Назви, Генерале, хто в лютім бою
Прославив себе і царицю свою!

Пацюк, як і завжди, коли нервував,
Браслетом стряхнув і промову почав:
– Скажу для рахунку, що п’ять в нас героїв.
Тепер розповім, хто як подвиг свій скоїв.

Першу мишу на розвідку
Я послав аж під повітку
Взнать, де півень спить і кури.
Узяла з апаратури
Два потужних приймача,
Мікрофон звиса з плеча,
Перископ в руці несе –
Словом, по науці все.
За годину з купи гною
Вийшла на зв’язок зі мною:
– Починаю передачу!
Аж до обрію все бачу,
Навіть призьбу вдалині –
Як гора вона мені.
А курник – біля повітки.
Я поставила там мітку:
Почепила будяка
Над дверима курника.
Гей, алло! Як чуть мене?
А тепер про головне.
Кіт Професором в них зветься.
Де він – хто зна. Доведеться
(Це тепер моя мета!)
Якось вичислить кота.
Повідомлю, як побачу. –
Та на цьому передача
Припинилась передчасно.
Ту розвідницю нещасну
Кіт, підкравшись, взяв наскоком
Й схрумав разом з перископом.
Так загинула героєм
Миша перша перед боєм.

Тут питання стало руба:
Кіт все військо нам погубить!
Як же злого хижака
Відманить від курника?
І тоді вже друга миша,
Між мишами найжирніша,
Каже:  – Для такого діла
Я підхожу, пишнотіла!
– А чому це? – хтось пита.
– Буду зваблювать кота.
    

Ну, цю думку ми схвалили,
Мишу гуртома помили,
В кращу сукню одягли
Й в чисте поле відвели.

Ось вона гука до хати:
– Де ти там, мій принц вусатий?
Йди до мене, ненаситний,
Глянь, яка я апетитна! –
Кіт – чого ж! Й геройське тіло
На зубах аж захрустіло.

А поки той кіт помалу
В полі мишу їв зухвалу,
Пацюки вже двері гризли.
І у ці хвилини грізні
В нас відзначився пацюк, –
Он стоїть, – на ймення Злюк.
Він з таким натхненням гриз
У дверей і верх, і низ
(Двері ж нам попались путні!),
Що зламав два зуби кутні.
Інвалідові – медалі!
Ну, а я продовжу далі.

От ввірвались гуртома
Ми в курник, як смерть сама!
Півень за курей ховався,
Доки з сідала зірвався.
Аж крильми залопотів –
Так додолу не хотів!
Та за мить земне тяжіння
Все ж стягло з жердини півня.
Закричав він: – Братці, гину! –
Й пацюкам упав на спини.
В завершальній фазі бою
Ще один з нас став героєм.
Проявив пацюк цей силу:
Півня так вхопив за крила,
Що у того – стрес і шок!
Мовчки сам поліз в мішок.
Цей Силач, що лапи з сталі,
Тягне аж на дві медалі.

Ну, а п’ятий із героїв
Ось стоїть перед тобою.
Операцією я
Керував із димаря.

Махура те слухала дуже уважно,
А потім сказала велично й поважно:
– За те, що не чуть відтепер “кукуріку!”
Герої святими в нас будуть довіку.
Ми їх іменами, клянуся мечем,
Чи крокву, чи бантину – щось наречем.

Тепер, як турботи і справи позаду,
Бенкетом закінчимо нашу нараду. –
І перша, не злазячи із баняка,
На радість усім упекла гопака!

Навприсядки врізав Хомула-павук,
Стряхнувши браслетом, танцює Пацюк,
Танцюють дорослі й малі мишенята,
Танцюють, аж ходором ходить вся хата!
А як від утоми попадали з ніг,
І сміх переможний потроху затих,
Промовив до гурту Хомула Сторукий:
– Закінчились, граждани, страх ваш і муки.
Вже ранок надворі, десята година,
А де, покажіть, хоч яка переміна?
Кругом темнота!  І до самого скону
Не буде ні правди ніде, ні закону,
Хто сильний – души!  А хто слабий – вмирай!
Вважай, ми відкрили ворота у рай!


3.

Чимало вже часу відтоді спливло
Як силам пітьми підкорилось село.
Без сонця живуть і дорослі, і діти,
Цариця куниця панує над світом.

Коза Маргарита уже не шука
Листка соковитого чи буряка,
А їсть биту цеглу й газети старі,
Бо темно, хоч в око стріляй, у дворі.
Собака кудлатий по імені Булька
Шукає й не знайде з харчами каструльку.
То виє на місяць, то скиглить у сні,
Як маряться дні йому теплі, ясні.
Але найстрашніша ця ніч для курей.
Сидять, не підводячись, біля дверей.
І ждуть, коли знов зголодніє цариця.
Тоді пацюки на них ходять дивиться,
Та лапами щупать, жирніша яка.
А очі страшнющі і злі в пацюка!
Котру відберуть – та уже не жилець,
Чекає її на горищі кінець.

У всьому дворі лиш один тільки кіт
Не хоче по новому глянуть на світ.
Він, як і раніше, полює вночі,
Та ловить собі гризунів на харчі.

Він жив без емоцій і мудрим вважався,
Тому у дворі кіт Професором звався.
Великий, пухнастий і чорний на масть,
Цей здачі й цариці, як треба, то дасть!

І ось, коли стало нестерпним життя,
І всім остогидло вже Бульки виття,
Весь двір до Професора йде, і до бою
Його закликає з Махурою злою.

– Прийшли ви невчасно, – замуркав наш кіт. –
По-перше, мені вже на старості літ
(Коли б навіть я й не збирався поспать)
Ніяк не здолати махурину рать.
По-друге, якщо ми й припустимо здуру,
Що я подолаю куницю Махуру,
То хоч ви зробіть таки з неї каліку,
Вона вам не буде кричать “кукуріку!”

Від слів таких Булька загавкав сердито.
Упала в похмуру хандру Маргарита,
Остання з курей вже надію втрача...
Коли це вискакує з гурту курча.

Було те курча чоловічого роду.
Мале – але змалечку видно породу!

Голівку свою до кота підвело
І мову з Професором так повело:
– Хоч я і малий ще, та, хай йому прах,
Навік розчарований вже у котах!
Поглянь-но на мене: із цього курчати
Справжнісінький півень почав виростати.
Ще трохи – і Сонцю я сам подам вість!
Але ж мене завтра Махурисько з’їсть.
А ти все на світі на сон проміняв.
З яйця б не вилазив, аби таке знав!

Напала Професора туга глибока,
І навіть сльоза затуманила око,
Бо серце котове – ну, що тут казати, –
За мить прикипіло до цього курчати.
Так Півника жалко зробилось йому...
Сказав:  – Засміють, як сказати кому.
Що кіт воювати пішов не за сало,
А знову щоб Сонце на небі сіяло.
Послухай, малий, це – як стрибнути з кручі.
Жде смерть на горищі мене неминуча.
Але що поробиш з таким от з тобою.
Я згоден. Іду на Махуру війною!


4.

Тим часом,  як кіт переходив до дії,
Махурі доносять про всі ті події.
Цариця, дарма не марнуючи слів,
Назустріч коту направляє послів.

Посольство – пацюк та ще миші дві кволі, –
Кота перестріли у темному полі.
Щоб кіт не кусався, нехай йому грець,
Посланниці білий несуть прапорець,
Пацюк надухався, ще й брилик надів –
Та страх тут напав на малих гризунів.

Угледівши морду вусату кота,
Ковбой у брилі тільки слину ковта.
В мишей навіть подих мишиний забило...

А кіт промовляє, всміхаючись мило:
– Ви білу ганчірку сюди принесли.
Видать, від самої Махури посли?
Чому ж дрижите?  Чи не казано вам,
Що цокать зубами не личить послам?
Не бійтесь. Що зробиш – судьба в вас така... –
І ніжно за шию обняв пацюка.

В ту ж мить підкосилися ноги у того,
І вже не духами запахло від нього,
І мову забрало, і глузд відняло,
І щелепу набік йому повело.

Кіт далі розмову привітну повів:
– Ну, цей вже нічого не скаже, зомлів. –
Тоді до мишей: – Переходим до дам.
Так що там Махура розказує нам? –

І миші обидві запікали хором:
– О, ваша величносте!  Як вам не сором?
Яка ж бо натура у вас дуже зла.
Здавна ж недоторкане тіло посла! –
Одну з них Професор підтіг за хвоста,
І зникла нещасна у пащі кота.
До другої муркнув: – А ти говори ще.

І та почала: – Я посол із Горища!
Махура, Горища великого мати,
Веліла дослівно таке передати:
З тих пір, як із нір наш народ повилазив,
Ніхто не посмів нам перечить ні разу.
Всі слухають нас. Лиш в одного кота
Натура була й залишилась крута.
Але, так веліла цариця сказати,
Вона і не думає вам докоряти.
Сваритися їй ні до чого з котами,
Махура за мир між всіма хижаками.
А щоб припинили ви з нами війну,
Горище даватиме вам данину!

– Це слово розумне, – промовив в отвіт
І вуса погладив замрійливо кіт.

Усмішкою миша всміхнулась кривою
(Надія з’явилась остатись живою!)
І, всівшись нахабно на лапу кота,
На “ти” перейшла. О, свята простота!

Рече йому так: – Половина курчати
Щоденно в кущі оцім буде лежати
Для тебе. Та й ти ж не підсунь нам свиню,
Негайно мишей виключай із меню!

– Ну, от, – мовив кіт. – То так гарно казала,
А це узяла й про обід нагадала.
І що за зловредний ви, миші, народ! –
Та взяв бідолаху й поклав собі в рот.
Із пащі котової крикнула миша:
– Не все ще сказала!.. – і змовкла. І тиша.

Кіт ще й пацюка хотів з’їсти було,
Але вже того наче вітром здуло.

Здуло й понесло, й принесло на горище.
Ось він до Махури підлазить поближче:
– П-посольство п-проклятий Котяра п-поїв! –
Куниця як гляне на нього з-під брів!
– Я ч-чесно боровся, зробив в-все, що м-міг,
Я в битві з котом ледве й сам не п-поліг!

– Посла, – загорлала Махура, – на палю!
З грудей позривайте у нього медалі!
Котові – дві дулі, а не данину!
Тепер я сама починаю війну!


5.

Горище приведено в стан бойовий.
Завмер перед лядою мишачий стрій,
В кутку пацюки у засаді сидять.
Дві миші летючі з розвідки летять
І кажуть цариці, що кіт уже близько!
Піднявся ще вище гладкий павучисько,
Махура також опинилась вгорі
(На бій люблять зверху дивитись царі!)
Всі погляд на ляду спрямовують свій.
Горище приведено в стан бойовий!

І зненацька, мов агресор,
Сильний і до бійки скорий,
На горище кіт Професор
По щаблях стрибає вгору!

З бантини Махура злая
Люто блискає очима,
А від краю і до краю
Гризунів рать незчислима!
- Всім привіт! – наш кіт горлає, -
Бачу, ждали мене в гості.
Чом же музики немає,
Ревматизму б вам у кості?!

Угорі летюча миша
З переляку запищала.
І на мить настала тиша...
Тут Махура наказала:
– Подаю сигнал до бою!
Ну ж-бо дружно! Ну ж-бо, браття!
Покажіть, що ви герої!
Розірвіть кота на шмаття!
Задніх з вас настигне кара,
Тож вперед, безжально, грізно! –
Гризуни, як чорна хмара,
Із усіх кутків полізли.

Кіт знехотя глянув на лави чужі,
І блиснули ікла, мов гострі ножі,
І пазурі дужі у глину вп’ялись,
І кінчик хвоста захитавсь – бережись!
Сказав сам до себе: – Усіх не поїм,
Та дехто заплаче, побий мене грім!

І стрибнув!  Клубок покотився із тіл,
Почулися крики жахливі довкіл,
Роззявлені писки, розставлені лапи,
Та кожен ще й першим воліє хапати,

Пацюк-інвалід, що без кутніх зубів –
І той на кота, наче смерч, налетів.
За вбитими знов виростає стіна...
Та й кіт – не Професор уже, - Сатана!

Направо й наліво обабіч кота
Гора гризунів з переломом хребта.
Від лютих ударів летять на боки
І мертві уже й ще живі пацюки!

Цариця тоді, як порадив Хомула,
З засади резерви свої підтягнула,
І кинула в бій. Генерал на чолі,
І сили, скажу вам, таки не малі!

Спинився Професор між ними на мить,
Аж зирк: у куточку у клітці сидить
Той півень, що звався в дворі Галаган.
На тілі його ні подряпин, ні ран,
Лиш міцно вірьовкою скручений дзьоб
(Це Сонце не зміг розбудити він щоб!).

Напруживши сили, Професор зумів
Вже якось там вирватись від гризунів,
І півню на поміч летить напрямки,
Розвалює клітку і рве мотузки.
– Давай, – Галаганові каже, – співай!
Скоріш прокидається Сонце нехай!

Але Галаган, роздимаючи груди,
Сказав: – По указу співати не буду.
Я вольная птиця. Ціну собі знаю.
Як прийде натхнення, тоді заспіваю.
І ще:  де усі ви, хоробрі, були,
Коли пацюки мене з двору тягли?

Професор сказать Галагану хотів,
Що зроду не бачив дурніших півнів,
Але не поспів. Пацюки в цю хвилину
Йому пострибали на лапи й на спину.
А поки він їх на боки розкидав,
Хомула щось тихо Махурі сказав.
Куниця до клітки бігом поспішила
І гордого півня за мить задушила.

Пропав Галаган – і пропала надія.
Та кіт, як почав, відступати не вміє!
І з новою силою бій розгорівся.
Хомула Сторукий на лапах підвівся,

Посилює зір свій старою лупою
Й оцінку дає ситуації бою:
Без сумніву, що гризуни переможуть.
Та от до кота підступитись не можуть!
Підняв Генерал проти нього меча,
Так вирвав він лапу йому із плеча
(Ще довго та лапа браслетом стряхала,
Але вже сама, уже без Генерала).
Та що там про решту, як навіть Силач
Летить від удару кота, наче м’яч!

І, лупу відклавши, Хомула гука:
– Послухайте ще раз мене, павука!
Ось сіть з павутини, міцна і широка.
Я ткав павутину цю довгі два роки,
Та жертвую зараз на діло святе.
Як тільки котяру вона обплете –
Стрибайте усі одночасно, гуртом,
Покінчимо враз із нещасним котом! –
За цими словами він вибрав хвилину
Й згори на кота павутину накинув.
Тоді посміхнувся і лапки потер:
Мов, що заспіває Професор тепер?

Заборсався кіт, зашипів, занявчав
І рвати уже павутину почав,
Та тут гризуни звідусіль налетіли.
За лапи, за вуха, за хвіст ухопили,
Ще трохи, ще трохи – й скрутили кота,
Не вирветься, тільки хвостом хилита.

Увесь він покусаний, вуха нема,
Не справитись, певно, йому з усіма,
Даремно надіються кози і кури...
Тоді повертається кіт до Махури
І каже, поглянувши в очі її:
– Хай пустять мене посіпаки твої.
Давай, коли хочеш гордитись собою,
Один на один будем битись з тобою!

Ви вже зрозуміли, що думка проста
Була у цей час в голові у кота.
Хотів він курчатко мале врятувати,
Щоб півень міг вирости з того курчати,
Хотів подолати Махуру в двобої...
Та тільки нічого з затії такої
Не вийшло у нього. Сказала Махура:
– Для цього є інша у нас процедура.
Навіщо нам рицарські ті поєдинки,
Якщо по котові готові поминки?
Держіть його міцно. Полежить хай так,
Поки я ікло підточу об баняк.

Придушений кіт вже чекає на муки...
І вирок читає Хомула Сторукий:
– Кругом винуватий цей кіт перед нами.
Згадайте, як він обійшовся з послами?
Ковтнув як розвідницю й апаратуру?
Нахвалки гонив на царицю Махуру.
Статистика точні доносить нам вісті,
Що з’їдено ним гризунів тищу двісті!
А в кожного ж, мабуть, сестра є чи брат.
А сльози маленьких сиріт-мишенят?
Провина ж найбільша убивці й бандита –
Це те, що хотів Галагана звільнити.
Ви лиш уявіть собі тільки, братва,
Що тут, серед нас оце, півень співа!
За злочини всі, перелічені вище
До страти кота присуждає Горище!

Дали ще котові попереду страти
Якесь побажання, чи слово сказати,
Та лиш усміхнувся зневажливо той.
А сам собі думає мовчки герой:
“Лежав би оце на печі в теплій хаті,
Так біс підштовхнув прислужитись курчаті.
Знайшовся, ти бач, супермен із кіно.
Курча те й забуло про мене давно.
Та краще умруть хай мої почуття,
Ніж діждеться хто від кота каяття!”

Тим часом настала хвилина зловіща.
Слабкі в кого нерви – утік із горища.
Дві миші летючі у бубон забили.
А миші біжучі протяжно завили,
Куниця роззявила пащу велику...

І раптом у світ понеслось – КУ-КУ-РІ-КУ!

Завмерли учасники дій бойових,
Здивовано думає кожен із них:
Це ж звідки взялася у біса та птиця,
Якщо Галагана загризла куниця?

А голос лунав із сусідського двору,
Де півником стало курчатко в цю пору.
Воно уже безліч разів починало,
То “ку”, то “ку-ку” через силу кричало,
Нарешті на сотий, чи ще який раз
Прорізавсь тоненький, та все-таки глас!

Той крик “Ку-ку-рі-ку!”, – а нам цього й треба, –
Полинув угору до самого неба,
Де сонячний дім височів у хмарках,
Де жовті колони підтримують дах.
Влітає той крик крізь різьблене віконце
У спальню – і будить могутнєє Сонце!

Ось сходить велично воно над землею.
Поблід срібний місяць разом із зорею,
Летять з колісниці брати-промінці,
Летять, проникають в найдальші кінці.
Навколо зробилося хороше, ясно!
А що ж гризуни тепер роблять нещасні?

Від світла у них затремтіли коліна,
І враз настає у бою переміна.
Освітлена сонцем махурина рать
Пустила кота – і по норах тікать!
Професор ще пару успів придушить,
А інші біжать, аж солома тріщить.

Летючі дві миші продерлись крізь стріху
Й сховалися в листі старого горіха.
Щоб зайвих конфліктів із Сонцем не мати,
Павук дременув до сусідньої хати.
Осталась цариця Махура одна...

Але, як усі, не тікає вона!
Розлючена так, що загризла б коня,
Стрибає до ляди вона навмання,
Знайти щоб і зжерти того недоріку,
Котрий серед ночі кричав “Кукуріку!”

Та їй на дорозі Професор стає,
До Півника бігти у двір не дає!
Недовго, всього лише кілька хвилинок,
Між ними жорстокий тривав поєдинок,

І вже на долівці Махура лежить,
І вже зовсім мало осталось їй жить...

Та кіт, ми ж бо знаєм, мав добру натуру,
Не став убивать він куницю Махуру.
Вхопив лиш за вуха її, а відтак
Голівкою трішки побив об баняк,
Щоб випали ікла у неї із рота,
Щоб зникла з душі її чорна підлота.
Тоді відпустив – хай тепер погуляє,
Тепер небезпеки від неї немає.

Відтоді ніхто більш не бачив куниці.
А Сонце веселе в своїй колісниці
По небу пливе, повне світла й тепла.
Така-то пригода в нас, дітки, була.

Кота з того часу дорослі й малі
Шанують і люблять у тому селі.
Він часто дрімає на сонечку – там,
На призьбі, де й бути належить котам.

Десь поруч і Півник зернятка шукає.
Щось сам з’їсть, а то все курей пригощає.
А потім, як Сонце почне припікати,
Під боком Професора моститься спати,
І в сні своїм бачить казкові видіння
Під мирне котове мур-мур-муркотіння.

Кінець.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Сервус, камраде ! )

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Надія, 16-06-2012

Коротка рецензія...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 15-06-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.6064600944519 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …