Мої шузи помруть, лиш коли закінчиться літо,
Моє сонце впаде лиш коли закінчаться ворони.
І бажанням пропахне загартований променем клітор –
Хтось в обіймах мене зачекався у царстві Харона.
Викрадатиму з денниць вірші а коли й силуети авацій,
З дерев’яних очей теплий мотлох, а буває і кави мовчання.
Закордонні стежки сивогордими робляться в глянці –
В них позичу найпершу любов, хоч зневіра в моїх позичаннях!
Ці вологі усюди слова – мокрий вітер на них розіп’ятий –
Ти безсонням свята, ну і тим, що в тобі досинає безмежність!
Я ж не вірю у випуклий день – розігнув свою долю зі старту,
В ній не бачу небес у руках, бо вона синіх веж лише гість.
Розтравмовані лінії шляху. Що зачати і з чого почати?
Татуйований ключник Петро замикає ребром свої брами.
Хтось наївний, раз вірить у щось. Сексу бог не висітиме в чаті
І хоча ти чекаєш на сенс він не скаже з якими вітрами
Стиглим янголом в осінь впадеш. раптом яблуком станеш Подолу!
Сите море сльозами скарбів омиватиме вірність старечу…
Ті лампади, що в полі цвітуть, не вдихатимуть біль мандрагори
Із якої, натомість життя, гурманісти чавучили вечір!
29.о5.2012
