Щороку, коли надходить пора тополиного пуху,
Навала білого_та_пухнастого,
і місто стоїть по котики в буцім_котоні,
згадую
дівчинку у червоному платтячку із горохами,
з поглядом недитячим,
із серцем легковірним та вірним до впертості,
з губою, прикушеною від зосередження, – себе тоді.
Хтось (хто?) – пожартував невдало,
Мовляв, що ж стоїш, рота роззявила? Нумо до праці!
Пух із тополі щастя-любов приносить!
А назбирати його треба багато-багато-багато,
цілу велику торбу, цілу хату,
потайки назбирати, щоби чужі не знали,
і наладнати в напірник,
і подушку зрихтувати,
і милому-золотому –
потім, колись, віддати...
....а як покладе він голову на подушку із тополиного пуху,
То любитиме вірно тебе-шмаркачку, любитиме до останнього духу,
Синє небо тобі прихилить, ціле небо, із зорями, не багато й не мало!
...а пух падав і падав.
А я_в_ горохах збирала й збирала....
І стояла ще довго
між того пуху вселенського,
як крапелька крові
на білому простирадлі...
