Дивилась на нього, немов на останній свій шанс,
Упевнена : більше нікого – в її тридцять п’ять…
А він за душею корону з картону припас,
Зірки бутафорські – для неї не шкода дістать!
Ще ніч не затерпла на кінчиках пальців п’янких,
ще зорі здивовано плющать носи перед склом,
а жінка таємно веде макіяжу штрихи,
неначе це є її суттю, душею, єством.
Вона обробляє світанок, мов справжній орач,
Який восени розмальовує чорним ріллю…
Ці вицвілі вії – її таємниця (хоч плач!):
«Я їх вдосконалю – мов каву на скатерть проллю…»
Він звично погляне у вранішнє свіже лице.
Сховає байдужість у складочці впертій між брів…
Вона ще не знає: останнє побачення це,
Бо юний коханець вже вирости з неї посмів…
