коли вона замовкає – в кімнаті робиться тихо-тихо
і ти щасливий лежиш, і мовчки дивишся в стелю
шукаєш неба на стелі – чи просто шукаєш виходу
а тиша пролазить в душу
в’їдається в епітелій
пошарпаного старого шістнадцятирічного твого тіла
просяклі димом легені ще пробують опиратись
просяклі брехнею істини ще бачаться зрозумілими…
вона посміхнеться знічено, сховає під ліжко ратиці
любитиме довго
а потім збере у пакети пляшки з-під пива
зачинятиме двері – підстрибцем два десятки бетонних сходинок
і ти зрозумієш – марно чекати канікул світанку дива
коли вона розчинається ніби пригорща білої соди
ніби марево над ярами – зникоме і поза знаками
ця дівчина-сонце-полум’я – ельфійська гостровуха царівна
коли вона замовкає… все на світі стає однаковим
для тебе
бо ти учора ще – на попіл у ній згорів
