Така слава, таке свято!
Мені заввидки, подруго, що ти навідалася на наш старий цвинтарик,
мені заввидки, що си зовиділа барвінок хрещатий - щойнорізквітлий помежи старих пагорків-гробів безійменних..
мені заввидки, що ти там була, торкалася всією своєю сутністю священної глини - грудок цвинтарної землі..
мені заввидки, що тобі дуже-дуже близько до них - отих наших пращурів,
на відміну від мене, страшенно віддаленої, хоча сподіваюся, що ще не так катастрофічно ментально..
Подруго-сестро-матінко - одна тонка лінія нас лише з´єднує і одна товста межа нас роз´єднує..
Знаєш, гадаю так, що між небом і землею взагалі не буває меж - лише одна ниточка, павутинка-ниточка що вííється вздовж горизонту..
Подруго, сьогоріч на Великдень ти була помолитися, і заодно порозмовляти з мертвими..
з тими, що мені інколи у снах здаються живішими за живих - ти з ними розмовляла - а я?
Я лише мовчки очима глипала - бо що бим їм повіла?!
Те, що ся вештаю по білім світі, яко неприкаянна?
Те, що починаю забувати, відкіль ся взяла?
Те, що помалу вже й забуваю молитися - Ох, Матко-Mатко Боска!
Подруго, мені заввидки, що торкаєшся священної землі,
їси свячене з рідної церковки і знесене рідними курками яєчко,
же ся причащаєш рідною самогонкою, що ся звертаєш до своїх батьків на "Ви".. -
(то лише такий наш галицький унікальний звик-колорит)
Подруго, мені заввидки, що йдеш зі своїми дітлахами до церкви,
святиш пасочку, другого дня свячену і продухмянену миртою витягаєш її,
як своє найцінніше багатство із кошичку,
і розламуєш святий хліб і ритуально краєш на бескінченну вічну вісімку - на символ життя - яєчко -
і роздаєш по колу у наставені рученьки-руки-ручища
оце золоте Сонце..
І я тоді вірю, що воскресає Життя.
І я тоді відчую, що воскресаємо ти і я..
