Народ, покинутий на злидні,
Народ, плазуючий у млі,
Повинен стратить риси рідні,
Безслідно стертися з землі…
Павло Грабовський
Коли народ сміється зі своїх пророків,
Коли нема куди назад вертать,
Вже стільки помилок, невдалих кроків,
Що вже здається, час нам погибать.
Ми втратили мету, забули віру
Десь межи давнини та майбуття,
Зависли в просторі, не маючи довіри
До лідерів й до самого життя.
Нас куплено і продано, і вирішено долю
Не нами.
Не ми господарі оселі,
Де дітьми безтурботними зросли.
Нас не питають, як зіштовхують зі скелі,
Чи варті, щоб життя нам зберегли.
Ми ніби та овець отара.
Глухе, тупе й бездумне наше стадо.
І всяк чабан нас за собою водить,
А ми йдемо, собі не дамо ради!
І ми втомились! Тереном поріс наш шлях!
Та ми й самі – як терен, добуваєм поле
І стелимось землею, поки інші
На нашій крові здобувають волю.
Це наша путь і наша суть,
А ми повстали в боротьбі та непокорі,
Бо остогидла нам тяжкая доля,
Ми сумніваємось у справедливості своєї ролі.
Та невдоволення нічого тут не вдіє,
Терпінням має стати наша зброя.
Чекати будем довго:
Не ми й не наші діти
Зростатимуть до неба,
А поки – в безталанні
Живемо. І не треба
Сміятися з пророків,
Ані назад вертать.
Наш час прийде, народе,
Й ми будем панувать.
