Як пізно розумієш, де відстань, а де час
твого неіснування, і болю, і біди,
снування, сновидіння, невидимих прикрас
землі, з якої більше нікуди не піти.
Здешевлене прозріння – за зморшку – цілих два –
квиток туди, де більше не ходять поштарі.
Ридаєш, не згадавши, кого на поміч звав,
коли скажений вітер довів, що ти старий.
Ці сині плями – небо, ці білі зблиски – дні,
ці спалахи на сонці від осені руді.
Кудись летіти страшно і шепотіти: “Ні”.
Моя душа – пушинка у Божій бороді...
