Прилітали два янголи рано в суботу,
приносили пляшку з святою водою.
Ми посідали спиною до роботи,
і я їм розказав,
що хворію
тобою.
Нажалівся, що ввечері, десь о сьомій,
починає дзеленькати в грудях дзвоник:
я проганяю підпиту втому,
і готуюсь до нічної,
від тебе,
оборони.
Обходжу по колу свої володіння,
виставляю варту і щиро радію,
що не прокрадуться хтивою тінню
про-тебе-спогади
і на-тебе-надії.
А стемніє – ховаюся в темному кутку
і пробую не-про-тебе-з-собою складати
слова, що оборону мою хитку
захищають на підступах,
як солдати.
А затим опираюсь на підвіконня
і гадаю: з якого ж сузір’я родом
оті – із дитинства – Священні Коні,
що часто паслись
за бабусиним городом.
А хтось же править
тими Кіньми й досі!
Запитаюся в янголів... Ненавмисне...
Або пошукаю в старенькій DOSi,
бо від цього і Linux, і Windows
висне.
...А в неділю просипався вдосвіта-рано,
і ходив до церкви ділитись словами:
і текли вони з моєї сердечної рани,
а люди в злагоді
кивали
головами.
Й хилились перед Господом мої терези –
Все ж то Йому видно з космічного трону!
Що захищаюся від тебе – нетверезий,
що святою водою
кропив
оборону.
Прилітали два янголи рано в суботу
Мо’скропили мене святою водою
Та й сказали добрую вістку –
Відтепер
не хворію
тобою.
Що тебе відпускаю, іди собі з миром.
Я це знала в душі, тільки часу не знала.
Рік чи два це мене протримало –
Все одно
ця година
настала.
А надворі весна, свище вітер
Чи ти плачеш – тепер то до фені.
Бо вправлятись в словесних знущаннях
Ти віднині
будеш
не на мені.
А в неділю проснусь зрання - рано
Йду до церкви, твереза й велична.
Потім знов обійду круг городу.
Та і дім до порядку покличе.
Хоч не хочеться все то робити,
І у снах криза - жаба минула
Від роботи вела відпочити,
Щоби я
не спокійно
заснула.
Щоб в очах не літали ромашки,
Й основне я ніяк не забула –
Я не п’ю; Татчин, викинь ту фляшку
Щоби я вже
про неї
не чула.
