Не треба слів. Вони такі важкі,
Їх зносити щодня – німіють руки.
Розрад нема – терпіння і розпука,
Тож не ліпи зі слів нових божків.
Вони для тебе цінні, що й казать.
Поблискує мармиза золотава…
А що, як це – не суть, лише оправа
Без дозволу повернення назад?
Кайданки на вуста – твоє «клянусь».
Ти знов промовив! Хто тебе зурочив?
Прошу, помовч, бо всі слова – пророчі.
От вимовиш – і станеться комусь.
