Хто Вони? Ці постаті, що так несхожі
Поєднані незрозумілим чином.
Хтось там колись казав – це доля,
Незвідані оті її дороги,
Що час від часу сходяться в одну.
Покинувши шлях розуму,
Віддавшись серцю, почуттям.
Дві постаті що так несхожі,
Поєднані незрозумілим чином,
А душа одна і серце в них на двох одне.
Можливо краще їм було б не бути,
Але вони були, вони хотіли бути,
Буття у небуття, незрозуміла філософія кохання.
Дві постаті що так несхожі,
Друзі в день, коханці у ночі.
На коридорі завше місце в них було одне.
Говорячи про все на світі,
Найпотаємніші думки могли вони відкрити,
Що розум прагне приховати,
Душа ж напрочуд – відкритись, спокою знайти.
І ніч минала, не наче мить,
У забутті вони блукали.
Блаженний час, дарований не багатьом.
І акварельні мрії деколи реальність,
Що прагнемо розмаювати у веселкові кольори і з запахом кориці.
Забудь усе, що хтось колись давно…
Скалічив серце – вирвав почуття,
Забудь мене, себе забудь,
Лишень тоді у тому забутті,
Ми зможем щастя віднайти.
Та ти мабуть, ніколи не забудеш,
Що навіть біль бува солодким почуттям,
Що світові дарує, прекрасне бачення життя.
І десь блукає втомлена душа, прекрасна, ніжна, драматична
Що прагне жити, Вона так прагне жити.
Але приходив день і одягались маски,
Той день, що стримує, обмежує, пече.
Пора не для коханців, всього лиш друзів ця пора.
І насолоди подаровані в ночі,
Десь тихо канули у тому забутті.
