Далеко... Там, де зараз не існую...
За дійсності межею. Чи ж дарма?
Є, може, радість. Віднайшла б весну я...
Та не піти дорогами всіма.
Орлині кігті впились у судини...
А в думці вимальовується край,
де кожнен рух мій незрівненно дивний,
немов на смак - якийсь солоний чай.
Бо хід наш - не незламні аксіоми,
а тільки віхи в хащах теорем,
гіпотез і теорій. І давно ми
будуємо, руйнуючи старе.
І позирнути ген за ті паркани,
що обіймають ввірені шляхи, -
свободи знак... Чи, все ж таки, - омана...
Чи там - вода? Чи посух жар лихий?
Неначе звір іклистий, пнеться думка,
а інша - мовби ластівка летить.
Ці ноти в нас - то чути ледь, то лунко...
І кожна на свою чекає мить.
