Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44260
Рецензій: 86430

Наша кнопка

Код:



Художні твори Поезія Казка

КОЩІЙ БЕЗСМЕРТНИЙ.

© михайло карасьов, 05-03-2012
Глава 1.

Якось раз у темнім лісі
Дивні чутки пронеслися,
Від яких аж затрусився
Переляканий Кощій.
Раптом всі заговорили:
Йде піднять його на вила
Богатир страшної сили
І досвідчений колій.

Чи були чутки правдиві
Про небачене це диво,
А чи хто напився пива,
Та й зварганив,що не тре,
Бо ще інші кажуть - хлопець
Булаву з собою носить,
Нею голови, мов, зносить,
І на порох потім тре.

Де причина ції злості,
Щоб трощить Кощію кості,
Розпитать в страшного гостя
Не вдавалося ніяк.
То ж у лісі порішили:
Богатир страшної сили,
Булава в нього чи вила,
Просто вбивця-маніяк.

Та Кощій, хоч і злякався,
А коли ім’я спитався,
Про причину догадався,
І мотиви зрозумів.
Ні, причина була, звісно,
Не Іванів норов злісний,
І не те, що в лісі тісно
Аж для двох богатирів.

Звать було сію причину
Розпрекрасна Василина.
Років три як за дружину
Цей Кощій її узяв.
Бачте, звабився красою,
Личком гарним та косою,
Піснею ще голосною -
Словом, сильно покохав.

А вона його не дуже.
То говорить, що недужа,
То бурчить, то сліз калюжа -
Він усе, як віл, терпів.
Місяць так минув медовий
І, душевно нездоровий,
Наречений чорнобровий
В одну мить немов здурів.

Закричав, уставши рано:
- Ах ти, жінко препогана!
В мене вже на серці рана
Від сімейного життя!
То ж тебе за всі бурчання,
За всі сварки й дорікання
Ще сьогодні - й без вагання -
Перевтілю в жабу я.

Ох, прийшла лиха година!
Розпрекрасна Василина
По велінню мужа рине
У боліт трясовину!
В воду гляне - лихо, нене!
Вся в прищах і вся зелена,
Квакає, мов навіжена,
Горбом горблячи спину.

Рік так мусить змарнувати.
Лиш вночі, як спать лягати,
Шкіру ту могла скидати,
Та хіба то втіха їй?
А було ж лице як ружа!
Що робити? Плаче дуже
І кляне на чім світ мужа
Вже без будь-яких надій.

Час іде. Нещасна плаче.
День для неї ніч неначе.
По болоту, знай, все скаче,
А болото ж не диван.
А у цей час за рікою
В царських сяючих покоях,
Теж охоплений журбою,
Жив царевий син Іван.

Жити звик він у достатку -
Як-не-як, царем був татко,
От і виросло дитятко
Геть не знаючи життя.
І товстий був, і ледачий,
Розум зовсім ще дитячий,
Що й зробить хотів - одначе
Не доводив до путя.

А того Іван журився,
Що до цих пір не женився.
От він духом укріпився
І до батька проказав:
- Вже мені набридло, тату,
Одному бродить в палатах,
Жінку хочу поруч мати,
Ти б сватів кудись заслав.

Цар і рад, але за сина
Жодна стояща дівчина
Не хотіла йти в дружини,
Нащо горе їм таке?
І тоді взяв батько лука,
Та, вложивши сину в руки,
Розігнав у небі круків
Й слово вимовив палке:

- Ти візьми цей лук, синочку,
Та уранці стань в садочку,
І стрільни в чиюсь там дочку,
Й безпремінно в око бий.
Не прийми це за образу,
Та якби ти не промазав,
То, сліпа, вона відразу
Згоду дасть, синочку мій.

Та не так усе те сталось,
Як у мріях їм ввижалось.
Несподівано підкралась
До царевича біда.
Що того, здавалось, діла?
Тільки у руках невмілих
Вбік стріла та полетіла
Геть за села й города.

Залетіла аж в болото
Й Василині коло рота
На її прокляття соте
Впала кована стріла.
Ну, а де стріла та впала -
Однозначно означало:
То сімейних уз начало.
От такі-то, брат, діла.

З тим прийшлося примириться
І цареві і цариці.
Далі - свадьба, як годиться,
І жонатий неборак.
З нього двір увесь сміявся,
Як він жабу сперш боявся,
А тоді взяв закохався,
Ще й не просто собі так.

Я секрета не порушу,
Але вам сказати мушу -
Він побачив в жабі душу,
І за душу полюбив.
А на тіло як поглянув,
(У шпаринку, гад, підглянув!)
То, мов віск в печі, розтанув
І, як завше, учудив.

Ось зав′язка ції драми:
Не приходячи до тями,
Йван-царевич в хаті прямо
З жінки шкуру жаби здер,
І у піч її укинув!
Та згоріла за хвилину.
Заридала Василина,
Бо розлука жде тепер!

Ох ти, доле нещаслива!
- Почекав би, - каже діва, -
Ще три дні - дождався б дива,
Я б навік була твоя.
А тепер Кощій, конешно,
Забере мене, сердешну,
І в неволі безконечно
Пропадати буду я.

Так і сталося. Муж бувший,
Про такі діла почувши,
Вирішив, усе забувши,
Василину взять назад,
Мов, згодиться ще самому!
І, уже по всьому тому,
Як забрав її додому,
Був, скажу вам, дуже рад.

Що робить тепер Івану?
Йде шукати Богом дану
Жінку ту, котру неждано
Сам для себе покохав.
В руки лук узяв та стріли,
Щоб враги не перестріли,
Й навпростець подався сміло,
А куди - і сам не знав.


Глава 2.

Правду кажуть у народі:
Нелукавих ангел водить.
Курс він правильний находить
Й до Кощія прямо йде.
Поле, ліс, і спрага й спека,
Від утоми важко хека,
Вже забрався так далеко,
Що й людей нема ніде.

А Кощій , хоч і злякався,
Й про причину здогадався,
Та навстріч йому зібрався,
Перепнути щоб путі.
Що ж робить, коли дружина,
Розпрекрасна Василина,
Знову стала в мить єдину
Найдорожчою у житті.

Об′єктивності заради
Скажем ще одну тираду:
Попри всі Кощія вади
Був він лицар інколи.
А тому зустрів Івана
У корчмі, ще й непогано!
Прогутарили дорану
Й так розмову повели.

Мов, дружина - не забавка,
Не при мужеві приставка,
І не з ЗАГСу тільки справка,
Як міркує не один.
Мов, про жінку треба дбати,
Годувати й одягати,
Тож рішили позмагатись
Хто з них кращий сім’янин.

Суть така була змагання:
Вранці вдвох, Кощій і Ваня,
Побіжать на полювання
Й Василині принесуть
Гарну шубу з ведмедиці,
На вечерю м′ясо птиці,
Зловлять риби для ушиці
І на стіл їй подадуть.

Хто найбільше уполює,
Хто найкраще приготує,
Найсмачніше нагодує -
Буде жінку цілувать.
Ну, а той, котрий програє,
Даром хай часу не гає,
Хай додому повертає
І тренується стрілять.

От уранці підвелися
І на лови подалися.
Ледь з путі Іван не збився -
Зирка пильно з-за кущів.
Бачить річку, бачить кладку,
Ведмедицю й ведмежатко.
- Непогано для початку, -
Мовив так і лука звів.

Уявилось, як одною
Влучнолітною стрілою
Двох ведмедів над рікою
Вразить сильно наповал.
Та й хотів уже стріляти.
Раптом ведмедиця-мати
Почала йому казати:
- Втихомир мисливський шал.

Пожалій мене, Іване.
Вбивство - діло препогане,
Я тобі в пригоді стану.
Як остануся жива. -
Медвежатко теж сказало:
- Прожило я ще так мало,
Батька я свого не знало,
Мати й так моя вдова.

Опустив Іван наш лука,
Сумнів на душі і мука.
Без дружини жде розпука,
А й ведмедів жалко теж.
А як вже засумнівався -
Без нічого ти зостався,
Як би потім не старався,
В сумнівах, браток, і вмреш.

Відпустив царевич звірів,
Обіцянкам їх повірив,
Зуби в усмішці пошкірив,
Та по лісу далі йде.
Не добуде вже він шубу,
Щоб одіти жінку любу,
То, можливо, птицю грубу
На печеню стрельне де.

Ось побачив він і птицю:
Як гора в гнізді вершиться
Велетенськая орлиця,
Десь на двадцять кілограм.
А під нею пташенята,
Теж орли, як їхня мати,
Та не вміють ще літати,
Бо малі ж, кажу я вам.

Та лиш витіг з сагайдака
Лук і стріли неборака,
Як орлиця так балака:
- Зглянься, Ваню, на мій стан!
Орленят, дивись, вервечка,
Лиш проклюнулись з яєчка.
Мертві випадуть з гніздечка,
Як уб′єш мене, Іван.

Знов царевич співчуває,
Знову лука опускає
Мов, нехай ще політає
І орлиця, і орля.
Тільки й квіти-чорнобривці
Із невдалого мисливця,
З жениха, із нещасливця
Насміхаються здаля.

Дивиться Іван з-під лоба,
У душі нуртує злоба,
Але є ще третя спроба
У змаганні не програть.
Хто впирається - поборе!
Закидає невід в море
Й каже: - Це для нас не горе,
Можу рибку ще піймать!

І не снідав, не обідав,
Безліч раз він невід кидав,
Аж поки попалась риба,
Та така, як побажав:
За усі його за муки
З моря йде Івану в руки
Як акула, риба-щука,
Аж Іван зареготав.

Може, риба та нічого
Й не спиталася б у нього,
Бо, якщо судити строго,
То повинна буть німа,
Тільки сам Іван питає:
- В тебе, ге ж, дітей немає,
Що про поміч не волаєш? -
Риба каже: - Як нема?

Та якщо я тут загину,
То через сію причину
Сотні й тисячі ікринок
В череві моїм помруть.
Схаменись, не нищ природу,
Відпусти мене у воду,
То і я знайду нагоду
Й поможу коли-небудь.

Що царевичу робити?
Мусив щуку відпустити.
Ну, не міг же він убити
Сотні й тисячі життів!
Так скінчилось полювання...
Тож з Кощеєм у змаганні
Наш герой, царевич Ваня,
Так би мовить, пролетів.

А тим часом Василина,
Розпрекрасна, як перлина,
Витязів обох дружина,
Ще не відає про се.
І холодна, і голодна,
І одягнута не модно,
Рибу, м′ясо - що завгодно,
Жде, що хтось там принесе.

Ось Кощій заходить в хату.
Здобичі приніс багато:
Ложить шкуру волохату
До дружининих до ніг.
Вполював і птаха, й звіра,
Он кабан, зайчиха сіра,
Ще й уху зварив допіру -
Ну, здається, переміг!

В хату й наш Іван заходить,
Та руками лиш розводить.
Що тепер кому доводить,
Як програв у боротьбі.
На дівчину зирка скоса -
А вона голодна й боса.
Як тут не похнюпиш носа,
Не зневіришся в собі?

Але що це? Сталось диво!
Наша панночка красива
Розсудила справедливо,
А сказала - не переч!
Вибирає не Кощея,
Що обід зварив для неї,
А прекрасного душею
Хлопця, глузду всупереч.

Каже так: - Люблю Івана.
Одягну свитину драну,
Та для мене ласка й шана -
То цінніше у стократ.
Я Івана так кохаю,
Що невдачу цю прощаю,
І прощатиму, я знаю,
Безкінечно все підряд.

У жінок, не вам казати,
Годі логіки шукати.
Ну, за що його кохати?
Ну, царевич, ну то й що?
Ні характером, ні зростом,
Та й вага не після посту...
Як на нас, то скажем просто -
Полюбила ні за що.

А Кощій тут розлютився!
Головою в стінку бився,
В полі вихором крутився
І зубами скреготав.
Перекинув юшку здуру,
Порубав ведмежу шкуру,
Потім брови враз нахмурив
Й до Івана проказав:

- Не було такого зроду,
Щоб собі зробив я шкоду.
Та й порушила угоду
Розпрекрасная жона.
Зникну я. Але не згину,
На край світу десь полину.
Заберу і Василину,
Хоче там, чи ні вона!

Ще не встиг Іван моргнути,
Чи подумати, як бути
У часи такої скрути,
Як дівчина і Кощій
Слова навіть не сказали,
Наче й поруч не стояли,
В небі, мов туман, розтали
Що ж робити, Боже мій?


Глава 3.

Наш герой, ласкаво прошу,
Сів, як бачимо, в калошу.
Тільки рису нехорошу
Він від батька вспадкував:
Як розсердить хто Ванюшу,
Не щадив зловредну душу,
І, сказати я вам мушу,
Що, бувало, й убивав.

А, як далі ми побачим,
Він розсердився добряче,
І тому не сів, не плаче,
Став у небо поглядать,
Чи не з′явиться красивий
В небі синім голуб сивий,
Від дружини знак сміливий
Де Кощея смерть шукать.

Так у казці вже ведеться -
Той, хто жде, свого діждеться,
Як терпіння набереться,
І здійсняться чудеса!
Ще й на вечір не звернуло,
З хмари холодом війнуло
Й голубів отих шугнуло,
Мов розверзлись небеса.

- Ми сказати прилетіли, -
Голуби затуркотіли, -
Як зробити добре діло,
Як Кощія умертвить.
Он на березі морському
Дуб стоїть. На дубі тому
Є гніздо і качка в ньому.
Качку мусиш ти зловить.

З качки випаде яєчко.
Надіб’єш його скраєчку,
Голку витягнеш на дечку -
Дечко те для красоти.
Голку треба поламати,
І тоді Кощій проклятий,
Вік нам неба не видати,
Здохне, як тут не крути.

На такі прекрасні речі
Розправля царевич плечі
( А в плечах він мав, до речі,
Метрів, мабуть, півтора!)
Закусив в завзятті губу
І помчався враз до дуба
На Кощеєву на згубу
З грізним вигуком „Ура!”

Та не все ж йому удача.
Кругом дуба як не скаче,
І трясе його добряче –
Дуб стоїть, немов закляк.
Вже й навшпиньки, бідний, пнеться -
До гнізда не добереться,
Качка лиш вгорі сміється,
Не дістать її ніяк!

Знов царевич ніс повісив,
Бо який тут настрій в біса!
Коли це виходять з лісу
Ведмедиця й ведмежа.
Мовчки дуба ухопили
І на землю повалили.
Для ведмежої для сили
Це, їй-Богу, не межа.

Йван-царевич здивувався -
На таке не сподівався, -
І уже було зібрався
Качку за хвоста хапать,
Та якраз в цю саму пору
Качка пурхнула угору
І полинула над морем,
І давай над ним літать.

Як і личило герою,
Дістає царевич зброю
І могутньою рукою
Напинає тятиву.
Тільки знов йому невдача,
Бо стріла його гаряча,
Зачарована неначе,
Впала поруч у траву.

Що ж робить? Хіба скориться?
Утече ж проклята птиця!
Тут знайома нам орлиця
Вслід за качкою шуга.
Наче вихор налетіла,
Тільки пір′я полетіло,
Скоро з качки уціліло
Лиш крило одне й нога.

Обернувшись навкруг себе,
Впала та нога із неба,
Та Іванові не треба
Ні ноги, ані крила!
Від розпуки став він рачки:
Випало яйце із качки!
Смерть Кощеєву й болячки
Хвиля в море понесла.

По законах всіх Ньютона
У воді яйце потоне,
Море ж - то не дуба крона,
Де гніздечко качка в′є!
Де взялася риба щука.
Випливає і без звуку
Те яйце Івану в руку
Прямо з моря подає.

Від такого повороту
Аж відкрив царевич рота
Й швидко взявся за роботу,
Розбивать почав яйце.
Жде розбійника розплата!
А Кощій в своїх палатах
Серед розкошів і злата
Серцем відчуває це.

От Іван, знай, робить діло,
У Кощія ж серце змліло
І чоло враз помокріло -
Чує, начебто помре.
Вгледівши свою кончину,
Ухопив він Василину
І прибіг, де наш хлопчина
Голку в руки вже бере.

Перед Йваном появився,
Грізно в очі подивився,
І царевич зупинився
Від його зловіщих слів.
Каже так: - Затям, Іване,
Як у мене серце стане,
Василина знову стане
Жабою від п′ят до брів!

Василина заридала,
Хлопцю до грудей припала
І крізь сльози проказала:
- Я в болото не піду!
Я поріжу собі вени,
Аніж буду знов зелена
Квакати, мов навіжена,
У людей всіх на виду.

- Не вбивай його, - шепоче. -
Хто ж на мене глянуть схоче?
Не судилось, видно, хлопче,
Нам удвох життя пройти.
Не вбивай, молю, Кощія,
Краще я лишуся в мріях,
Ніж у шкурі тій здурію
І мене розлюбиш ти.

І просила, і молила,
Та Івана закусило.
Каже: - Ти для мене мила
Навіть в образі змії.
І даремно, - каже, - плачеш,
Бо Кощія вб′ю одначе
За його нутро собаче,
Й за страждання за твої.

Мовив так - і знов за голку.
Заметавсь Кощій без толку,
На собі порвав футболку,
Затрусивсь, мов наркоман.
А царевич голку чинно
Піднімає, мов поліно,
І ламає об коліно!
Отакий-то він, Іван.

Здох Кощій - і більш нічого,
Не скалічило нікого.
Василина, слава Богу,
Розпрекрасна і жива.
У житті таке буває -
Той, хто сильно нас лякає,
За душею ніц не має,
То одні лише слова.

Василина, звісно, рада,
До свого підбігла лада
І в бійми йому пада
Та щебече, наче птах.
Каже мужу дорогому
Щоб скоріше вів додому
І, аж заздрісно самому,
Каже, любить його - страх!

Тут і цар, тут і цариця
Сином почали гордиться,
І півцарства, як годиться,
Запросили на обід.
Вдався той бенкет на диво.
Я там був, пив мед і пиво...
І жили вони щасливо
Ще багато довгих літ.

К І Н Е Ц Ь .

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

Чудовий римейк

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Maria Goncharenko, 07-03-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Чудовий римейк, 07-03-2012

А я чогось згадав пана...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 07-03-2012

Цікава версія)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
©  Володимир Сірий, 06-03-2012

Дотепно!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 06-03-2012

Однозначно - забираю твір в улюблені!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Слава Світова, 06-03-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Мисковець, 06-03-2012

Потрібне редагування...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 05-03-2012

Під Франка закосили?

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Надія, 05-03-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.49678611755371 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …
Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …