Я народився в державі
з якою в огні горю,
в якій мені крила зламали,
в якій на колінах стою...
Сьогодні уже не вперше
дивлюся на жовте колосся
і в небо блакитно-синє,
а вітер куйовдить волосся
Безмежні зелені простори,
гори, ліси, поля,
і знову собі не вірю -
невже це моя земля?
Уся ця краса безкрайня,
її нескінченна любов
дарує надію на краще
і жити так хочеться знов.
І хочеться всім розказати,
щоб знали на світі усі,
що серце так трепетно б'ється
лише на моїй землі...
Та падає в прірву бездонну
і тоне у ріках брехні
країна, найкраща у світі,
в якій я прожив стільки літ.
І серце від болю рветься,
душа розліта на шматки,
як пташка у клітці б'ється
та вихід ніяк не знайти.
І хочеться щось змінити,
витягти з прірви її,
та чим я один зараджу -
писатиму лиш вірші.
Один - я ніщо, та разом
ми зможемо шлях знайти
і хай не знаєм дороги,
але до кінця будем йти.
І щось спонукає до дії,
і щось у душі так кричить -
біжи, порятуй Україну,
вона у вогні вже горить...
Я досі живу в державі,
з якою в огні горю,
в нещасній моїй Україні,
яку я всім серцем люблю.
