Живої тиші дайте хоч ковток,
Бо задихнусь у реві цього міста!
За стільки літ,
За кроком крок і крок –
Таки не став я, певне, мазохістом.
Спішу хутчій до мами у село,
Як дикий звір у схованку підпільну,
Де запашними соками зело
Відкриті рани зцілює,
де вільно
Моя душа літає серед мальв,
Між чорнобривців, соняхів і маків,
З потічка п’є розтоплений кришталь
І наслухає пошепти усякі…
Духмяних слив набравши сповиток,
Вернуся знов місить буденне тісто.
Живої тиші вип’ю ще ковток,
Щоб не сконать в утробі цього міста.
