Часи розімкнулись, тиняються бідні,
Гукають, шукають у темряві злій.
Як завше, священики правлять обідні,
А степом, як завше, хрипить суховій.
Та батька і діда вже не зрозуміти.
До тебе байдужі твої дітлахи.
І тільки травнево трімкочуть трембіти,
Збирають печалі, ховають страхи.
Ти сном забувався, де казка панує.
Ця казка бувала ще гірш від буття.
Та мареву марне горлать алілуя
І перед Нероном гидке каяття.
Часи розімкнулись, розіп’ято душу,
Будуються церкви холодні, мов лід.
А Небо чекає, коли то вже рушать
До красного сонечка люди на схід.
