Коли холостяки проростають корінням у піщану самотність,
березневі коти співають дико під вікнами,
а одинокі старі діви тихо виють у темне небо;
Коли молоко збігає на плиті,
солоні сльози мерзнуть і падають додолу
останніми,
хрусткими сніжинками,
з крану – краплина за краплиною – втікає Життя,
а білизна, розвішена на цнотливому морозі, проситься у вирій;
Коли його сухий кашель розбиває дзеркала,
домові грають у доміно, і програють одне одному домашні тапки своїх господарів,
а блідо-лимонний Місяць так відверто пахне моцарелою –
кажуть, тоді на далекому, забутому Богом болоті
чути тужливий, протяжний звук віолончелі.
Посеред сумного сміху потерчат,
там, де на тонкому павутинні
дрібним намистом,
гірляндами
висять молочні зуби вовчих немовлят;
На старому пеньку, осиковому,
що тисячолітнім м’яким мохом поріс,
на пеньку, що у надрах його – таємниче, прозоро-зелене,
майже зловісне дихання болота,
Вона сидить, розвівши коліна на Схід і на Захід.
І розрізає смичком тонкі струни,
міцно стуливши повіки, грає.
Змарнілим обличчям – до сніжної Півночі,
Струпами, що на спині, – на Південь.
І так протяжно,
немов за покійником,
ридає віолончель в обіймах її гострих колін.
Соляним стовпом на її плечі старий пугач завмер,
мовчки очима білу ніч освічує,
роздає по сім нот кожному з семи Вітрів крилатих.
У а неї немає крил –
Їх відрізали.
Відрубали. Вкрали.
Їх вирвали
з тим ребром, що Адамове,
тільки струпи так боляче ниють на дощ,
А до неба –
високо-високо,
А оголеній
на мітлі серед хмар
одиноко літати
якось зовсім бажання у неї немає.
Кажуть, коли на далекому, забутому Богом болоті звучить віолончель,
То молода відьма знову не може заснути…
І тужить,
а в прохолодному її, вогкому серці
букетами розквітають бліді поганки,
і дикий, ядовитий плющ
гадюкою обвиває
порожній
чорний
футляр з-під її віолончелі.
Чорний-чорний, немов потойбічний світ,
та чи порожній?
На тонкому кінському вóлосі
сухому, цупкому,
у футлярі самотньо
висить
його Совість,
котру він поспішно згубив,
тікаючи так малодушно, стрімголов,
плутаючись у клубках липкої, як брехня, павутини,
тікаючи так відчайдушно з того зловісного місця – назавжди.
Подалі – від неї,
подалі – від сталево-гарячих, немов лещата,
обіймів
її гострих колін…
Кажуть, коли так тужливо плаче пугач,
то відьма тихо помирає від ран у своєму серці,
що блакитною, прохолодною кров’ю стікає
від уламків
розбитого
його сухим кашлем
дзеркала…
Тоді на далекому, забутому Богом болоті
чути тужливий, протяжний звук віолончелі…
