…Лише тоді, коли пробитий хрест
сягнув води, і доторкнувся перст
освяченого льоду Водохреща –
аж крига розійшлася, і Рука
найглибшого дісталась плавника,
тоді лиш ми задумались про те, з чим
повернемо додому? – як волхви,
вже без дарів, і навіть з голови
корони, наче три царі невдалі.
Коли чудá кінчаються, бо чуд
вже не шукає виснажений люд, –
що далі нам лишається? Що далі?..
Що нам лишилось – схоже на печать?
Якщо це все – не більше за печаль:
тривога, упокореність – усе це,
чому вона прозора і легка,
неначе лід скляного плавника,
що так легенько дряпає під серцем?
Що там засіло – в нас на глибині?
До дна поближче, на самому дні,
так міцно, безнадійно і глибоко?
Воно стримить, немов стріла чи дух,
неначе мерзла риба у льоду,
неначе в рибі – оскляніле око.
