А мені ж, може, просто хочеться щастя,
Тугого й солодкого, як шоколад.
Ліна Костенко
Щастя – то є страхітливий наркотик,
Утопія по своїй суті.
Ще з часів Єви ніжодна людина
Не оминула спокус його пута.
Природно, душа наша прагне до нього,
Летить, тим жаданням сповита,
Та раз скуштувавши, зривається,
Наче пташина з крилечком підбитим.
В агоніях б’ється щораз, як згадає
Той мент, на біду подарований небом.
У ньому б лишитись!.. Кричить! І ридає!
Бо іншого бути не може, не треба!
Й ніхто не второпає, що і до чого,
Одвічне питання поставить «чому?».
А то муки щастя, що болісно втрачене,
Їх і довірить немає кому.
З небес вже нестерпно вертатись назад,
На польотів пташиних висоти.
Мене божевільна печаль огорта!
Давай, безнадіє! Знущайся, висотуй!
Та я б уже згодна на все!
Лиш не так, як тепер! Будь-якою ціною!
Зробіть же що-небудь!!! Я згину…
А ця маячня… хай загине зо мною…
Людина так прагне до щастя!..
А втрата його неминуча і безповоротна…
Знищить надії і мрії – вона… Атропа…
Життя після миті екстазу йде шляхом зворотнім…
Єдина мета – досягти його знову.
Що менше – того не достатньо.
Та ви не зважайте на мою розмову,
Бо я – тяжкохвора.
Без дози нової.
