усе насправді так просто
рахувати дні до весни
що залишилось нам пережити
спільні світанки
миттєвості
подихи
чай без цукру бо так найкраще відчувається смак
часом спотикатись на зовсім рівних площинах
робити травми від яких ще не придумали ліків
часом недбало ламати надто слабкі нігті
інколи стереобачення інколи стереотипи
мені стиснуто горло повітрям німим
ти знаєш хочеться врешті-решт не прокидатися
цими зимовими ранками
поряд із цими клятими xвойдами
вода недбало протікає попід ключицями
і птахи cобі гніздяться
мов приміські авіалайнери недалекого плавання
на кінчиках твого гнучкого волосся
я боюся тебе сильно хотіти
я боюся тебе миттєво втратити
я боюся війни де немає загиблих і ранених
завжди зупиняйся на пів міліметра від зайвого
подиху і впевнено знай що тебе
хтось таки почує відчує на смак біль
десь на дні твого застереження
на поверхні того що не дає тобі просто забутись
просто залишити все це і піти до світла
за покликом голосу що завжди живе у тобі
виколюй мені голкою очі якблука зірки твого піднебесся
розрізай мене повільно розтягуючи ноту ля до кінця
alt плюс 0 дорівнює цілковита безвихідь
а той білоцвіт у небо вп'явся іклами вбивцями
а нам би лиш перебути пережити перекреслити дні
що пройшли і забутись водночас
розтанути без води
згоріти без попелу
піти без слідів по вологій землі
