А все таке просте, таке зникоме,
таке звичайне і таке моє,
мов не минуло сотні літ потому,
немов шляхи вернулися додому,
хоч їм світив далекий Віфлеєм.
А все таке відоме і посутнє:
судини клена, гнізда омели,
і снігурі, і холодів огуддя –
що розчиняються поволі будні
у снах з туману, снігу та імли.
А все таке терпке, таке тернове,
до сліз відверте, болісно-святе,
мов голосом останньої любові
читає ангел в церкві пурпуровій
євангеліє серця золоте.
