Досвітніх півнів голоси намерзлі
прозоро-сині аж до хрипоти.
Уже зима. Таки зима. Тремтить
заклякла річка під холодним лезом
цього світанку – і поволі
козацькі чайки півпрозорі
із чорториїв німоти
крізь дамб намулені хребти
несуть тіла свої до моря.
Пливуть у тиші. Тіні тіней
услід закляттям шурхотять.
І рвуть соми рибалкам снасть,
і, підкоряючись велінню
нечутного серцебиття,
за ними линуть. Мерехтять
у сірім світлі їхні спини.
І час, подрібнений хвилинно,
перстом лягає на уста.
Стихають спорожнілі хори.
Ніч закриває свій псалтир.
По омофорах золотих
човни пливуть. І гаснуть зорі.
І їхнім хтось молитвам вторить
з-за обрію серпом вузьким.
Так світло бризкає нізвідки,
зникає темінь нікуди.
Човни стлівають непомітно.
Лиш сонячні горять позлітки
на фресках чорної води.
