У приватнім домашнім музеї
Чоловік експоната торкнеться.
«Раритет», - прошепоче побожно,
Полотно поцілує цупке…
Раптом серце підкаже ідею,
І зайдеться в нестримному герці:
Тільки так увічнити і можна –
Як сорочку – на тіло терпке!
Старовинну сорочку – на груди,
На гаряче, мов курява, тіло…
Оживе і наповниться знову
До краплиночки висохле дно!
Експонатом вже більше не буде –
Буде шита і вишита вміло
Старовинна жіноча обнова,
Поруділе цупке полотно.
…І набухнуть коханням тернини,
Ледь торкнувшись того самоткану.
Аж застогнуть, зайдуться бажанням
Урожай той зібрати птахи!
Обгорта вишиванка нестримно –
Ніби річка весняна розтала,
Господиню – поки що останню…
Ще прислужиться їй залюбки!
