Час іде... Ніхто і оком не моргне,
Як пролетить він швидко і незримо.
І він залишить по собі не мало:
Поразок сльози й радість перемог...
Він промайнув, залишивши лиш пам'ять.
Згадає хтось колись своє минуле,
Та що ці спогади?! Хотілося б назад:
В дитинство, в юність безтурботну,
Туди де перший раз зустрів свою любов.
Їй відкривав всі свої почуття,
Її любив Ти більше за життя...
А що Вона? Вона лиш посміхалась,
І над Тобою насміхалась... А Ти,
Ти вірити в те не хотів, казав: "Вона
Для мене сонце, Вона для мене як весна,
Її кохаю я! Невже цього замало,
Щоб полюбила і Вона. Мене щоб покохала?"
Він дарував Їй все що мав своє,
Він дарував Їй золоті прикраси,
Він був поет. Він вірші Їй писав
І навіть душу ладен був віддати.
Вона ж віддячувала лиш словами,
Бувало посміхнеться, і навіть поцілує.
А Він радів неначе та дитина.
Радів, зима аж поки наступила -
Війна ввірвалась кожен дім...
Пішов у гори Він і обіцяв вернутись
Казав Їй: "Ти чекай, і знай,
Тебе ніколи я не зможу вже забути.
І навіть якщо серце моє вмре,
Ти будеш жити в нім назавжди...
І щоб там не було. Чекай і вір, вір і чекай".
Слова Він ці казав неначе перед смертю,
Але можливо так воно й було?
Він знав, що серце доки не загине
Допоки в нім живе любов.
І Він пішов, провівши ніч останню в саду
Із Нею. Він плакав, а Вона його втішала,
Казала: "Щоб ти знав, як тебе люблю,
Якщо загинеш ти, то й я піду з тобою
Чи в Рай чи в Пекло буде все одно,
Лише б назавжди бути із тобою".
Вони простились плачучи щоправда,
(Вона теж слізоньки лила)
І Він пішов, пішов в далекі гори,
Де кров всю землю залила,
Де небо, ніби впало на людей,
Десятки тисяч кожен день лежало там
І захлиналися в крові, в сльозах.
В своїй крові. В своїх сльозах...
Він був три роки там, в далеких горах,
Серед таких як він, ще юних, молодих
Зазнав він стільки за ці роки горя...
Життя уже й не милим стало.
Але хоч він і воював,
Але й на мить не забував,
Що там, де мир, і щастя, й дім
Його чекає наречена. Він був упевнений у тім.
А час іде...
Ось Він вже вдома, і неначе вперше
Він дім побачив. Сльози накотились.
Із хати вийшов батько,
Він довго так дививсь на сина.
Не знав чи син стоїть, чи ні,
Бо сивина волосся все укрила,
Неначе білим снігом притрусила.
З сльозами на очах підбіг отець до сина,
Поцілував, прижав до себе.
І мати вийшла - не впізнала сина,
Але Він перший слово їй сказав,
Сказав їй: "Мамо...". І вона все зрозуміла,
Заплакала - то син її стояв.
Зайшов Він в хату, повечеряв гарно,
Поплакали сім'єю, говорили.
Сусіди привітали із приїздом,
Товариші також вітали.
І ввечері, коли зібрались в колі,
Були пісні, лунали тости гарні. Всі веселились
Лиш один сидів. Чекав свою любов,
Що обіцяла ждати. Вже й час і два -
Її усе ж нема. Можливо трапилося щось?!
Ось і Вона ще краща ніж раніше,
Але це що - із нею йде вже інший?..
Солдат не знав і що сказати,
Але й Вона побачивши Його почервоніла
І сльози сорому з'явились на очах.
"Як ти могла?" - промовив Він крізь сльози,
"Якби я знав що буде так...
Я б кинувся з гори, або пішов б під танк"!
Вона відвела погляд...
А Він, піднявшись з місця, зник у темноті
Ніхто його уже й не бачив.
Де Він, що з ним це знає тільки Бог.
Вона ж за іншим вже від серця плаче
В дорогу відправляючи його.
А скільки буде ще таких як він?..
А Він не знав куди подітись,
Чи може жити чи втопитись,
Але як жити вже тепер, коли ти знаєш що тебе
Оманюють такі як та,
Що б "серце й душу віддала" тобі, але напевно не свою...
Він з нами й зараз, Він живий,
Він вічний, вічно молодий,
Він зла не держе ні на кого...
Він всіх простив. Простив і ту
Яку Він так колись кохав за неї душу віддавав,
Яка його, ні не любила, Вона його буквально вбила...
Та він простив її...
Пройшло часу уже не мало, його ніхто не пам'ятає
Лиш вітер й час коли згадають,
І по всім світі рознесуть його вірші,
І хтось узнає, який він був там, у душі.
Але не більше...
Згадає тихо уночі його молитвою Вона,
Заплаче. Лиш тепер Вона можливо зрозуміла,
Кого Вона не полюбила,
Кого Вона насправді вбила.
Але вони зустрінуть знову разом світанок,
Вечір, ранок. Зустрінуть разом ще колись. Коли?
Ніхто не знає, але це факт.
Там будуть всі, там всі зустрінуть
Того кого не долюбили, можливо трохи...
Кого побачити хотіли.
Зустріне там Її і Він, і Їй сказавши тільки слово
Погляне в очі ясні ті, і тихо, лагідно з любов'ю
Скаже - Я ПРОСТИВ...
