Тут, де глухонімі продають китайські ікони і слоники,
Тут, де батярські зачаїлись словеса, парфуми і дух –
Із люстри униз спускаються павуки, псуються смаколики,
Офіцер напідпитку обіймає за дупи близнючок-подруг.
Носії вже дещо горбаті, касирки переважно неввічливі:
По-змовницьки оголошують чергову технічну перерву,
Бо ж свято Василя і знайшлася Василівна або Василина –
Наливає по колу не колу, лише оковиту, міцну та дешеву.
Пасажири в пасажах очима пасуть свої пілігримські багажі,
А ті, що чекають віддавна – говорять про «котлєти, кльозети і свєта».
Бабуні, що знають усі ймення Бога напам’ять і число Його екіпажу –
Намагаються балакати впевнено, не маючи вже навіть сили грішити.
Так, цієї зими я врешті навчився як правильно спирт розбавляти,
Як готувати й заливати холодець, дриґлі, гіжки і студенину.
Тиснув домашнє вино з виногрон допізна, немов бандит або кат,
Вночі курив на кухні, співав зіркам, а в снах я обіймав перину!
Засніжене село неначе прихисток, не плачуть верби – в них канікули,
Із року в рік колядників все меншає, пустіють хати і виростають мури…
Ти Одисею, тримайся шляху, яким би він не був – чи спека, а чи віхола,
Бери, що є сьогодні і будь далеко від тих непевних, язикатих і понурих!
І що? Лиш думаю про тебе, ремонтую крила,
Гадаю, як розв’язати ту тяжку мороку –
«Десь моя любов на Ринку заблудила,
Десь отам,
Між ренесансом і бароко…»*
