- Та ж я вам учора говорила, щоб завтра прийшли, а ви вже не витримали таки… Ну ходіть, ходіть до хати, бо мороз за поріг до нас лізе.
Хлопчики й дівчатка заюрмилися в кутку, а потім на стіл з їх щедрих рук посипалися горіхи, засушена калина, цукерки, які добували вони з-під кожушків і, соромливо посміхаючись дивилися на свою вчительку.
- Як добре, що ви прийшли, - посміхнулася до них Олеся і запросила сісти ближче. Діти втамували соромливість, раділи її теплому усміху і були щасливі від того, що вона одужує. Сміялись голосно з нею, розповідаючи про свої шкільні пригоди, новини.
А потім Василь Копчук почав показувати перед ними як ходить Чугайстер, як скрипить, виламується старе дерево у лісі, як висварює їх і жене мітлою з подвір"я баба Михайлина. Його тіло вигиналося так не вимушено і пластично, що всі дивувалися, а він творив із себе стільки образів, що Олеся не вірила своїм очам.
"Де це у нього взялося? Звідки?" - вона спитала у хлопчика.
"У мене брат в Києві вчиться на артиста. Додому приїжджає , і я з ним граю перед нашою громадою. В нас усіх з мамою і татом дванадцятеро, то вже є кому дивитися наші вистави".
Він розкривався перед ними все більше і більше. Хата наповнювалася радістю і вона виривалася звісткою по всіх горах.
- А ці, Ксеню, люблять діти ту вчительку зі Львова, як ластівки маму. Ще так ні до кого не пнулися, як до неї. Мій Василько каже, що серце би віддав за неї.
Діти чують, хто їх любить. Наша Ганна Михайлівна до дітей чуття як не мала з молодості, а на старість й поготів… Тільки себе і їх мучила, а не вчила. Дитину любити треба, чути. В мене їх восьмеро, а я кожного відчуваю, бо воно даєся тобі чути, як під серцем носиш, не можна бути глухим до дитини. Не на то воно на світ приходить… Як ти маєш діти чи ти прийшов до них, то вчувай доки тобі ліку на життя припало, бо ти мама, - вчителька …
… Олеся одужала. Йшла з бабою і Василиною на роботу, бо почувала себе ще не в силі. Від села до школи впала серед ріки стара кладка з бука. Вона стояла перед очима і будила відчай. Страх, який охопив її з перших днів, не відійшов і по сьогодні. Згадала, як вперше йшла лісом через пагорби до школи. Кладка, що висіла над урвищем, усміхалася до неї устами чорного провалля. Василина перебігала легко. Баба Параска пройшла повільно і впевнено, а Олеся закам"яніла, переводячи погляд з урвища на кладку. Страх закляк всередині і вона втратила мужність. Хотілося сісти перед нею сірою, невмолимою та й заплакати, але не змогла. Подумала враз, що скаже баба, Василина? У погляді дівчинки побачила цікавість.
Баба затривожилася. Поки вона верталася до неї назад, Олеся згадала, що вона чекала на іспит, який мала витримати в цей день, але хіба могла подумати, що ним буде саме ця кладка. "Ось кладка твого життя: випробовуй," - говорила тоді мовчанкою баба Параска. Вона хотіла подати руку.
- Я сама - тихо промовила Олеся і пішла вперед: дивлячись на гору Піп-Іван, відчайдушно долала відстань. Думала про те, що їй ніяк не можна зірватися, бо на неї чекають в класі діти і перший урок. Він запам’ятався їй на все життя.
Сьогодні кладка знову бігла перед нею і зумисне впала з поспіху, щоб вона її не обминула. Олеся підійшла ближче. Баба з Василиною стояли по той бік і кликали до себе.
- Не дивися в прірву, йди просто на мене і перейдеш, тільки не оглядайся. Дивися так, щоб бачила ліс і небо, - гукала Параска з протилежної сторони, - а як не маєш сили, то я тебе зараз переведу, почекай-но…
- Я сама! - знову заперечила Олеся і здивувалася, що разом із рішучістю появилася в неї сила і впевненість. - Я перейду її, почекайте на мене, - підбадьорила себе і ступила на кладку.
Ледь похитуючись, дійшла до середини і тут відчула як застукотіло серце, як забили на сполох в голові дзвони, а ноги почали тремтіти і хилитись до долу. Здавалось, що ось-ось впаде глибою в чорну прірву на гостре каміння і понесе її вода у невідомість. На чоло виступила роса. Зупинилася… Шукала віддиху, якого забракло від страху. Глянула в небо і відчула синю його глибочінь, яка голубим спокоєм влилася в неї і повела за собою до протилежного горба. Впала у бабині обійми і радісно розсміялась: " Ну й боягузка ж я…"
В школі ставила виставу " Виряди " , написану за новелою Стефаника "Кам"яний хрест". Читала і перечитувала її вголос, грала з дітьми у великій хатчині, відпущеній бабою під театр, раділа від того, як хата набивалася людьми. Всі хотіли почути живе слово. Василинка мучилась. У неї не виходило голосіння. Застигав плач у горлі, а слова були такими неприродними, що всі з неї сміялися. Баба Параска і жаліла, і злилася на онуку.
- Гі, що ти за дівка, як голосити не вмієш. Подумай собі лиш, що твій дедю на фірі перевернувся і згинув серед дороги. Тепер ти сирота кругла ні нені, ні де дя, - Василина так перейнялася тими словами, що плач її розхитував хатою. Голосила, як предки її: за втраченою землею, за батьками і горами. Плакали люди, схлипували в кутку, за вікном діти. Біль Стефаникового слова не входив у серце без сліз.
У печі потріскували дрова і п’янке тепло соснових гілок заколисувало Олесю, що схилилася над зошитами. Мучила сонливість, але не перевірені зошити чекали на неї і вона переборювала втому.
- Олесю, чого не йдеш спати, чого мучишся вечорами, дитино? - сотала з пряжі нитку баба Параска і кидала погляд на молоду вчительку. Було видно, що баба напряла думки свої, а тепер хоче розплести їх перед нею, бо вже не може вгамувати їх у собі.
- Петро вчора забігав, за тобою питався. Файний хлопець, а ти того не бачиш?..
- Бачу, але що з того. Не для мене він, бабо, дуже гарний, а серце холодне, йому я подобаюсь тому, що не така, як ваші дівчата. Через те він і ходить. Думає, що я не знаю про його дружину, яку залишив у Криму. От візьму і все йому в очі скажу…
- Аді! І ти знаєш, а я думала, що поштарка жартує, а вона од неї листи йому носить, після того як прочитає. Мститься дівчина Петрові два роки чекала його, а він диви, парубок жонатий… Ні, мій Микола не такий, то легень правдивий, гарний, працьовитий. У Львові на художника вивчився, диплом має, у Норильську працює.
- Та ж ти йому, Олесю, сама пишеш, що я тобі кажу, а він які листи відписує!.. Га!
- Ні Василь, ні Іван так до мене не писали, як Микола. Ану почитай мені ще раз, що то він за відпустку написав, - баба Параска дістала з-під образа лист і розгорнула перед Олесею: Читай дитино, читай, а я послухаю, най мені здається, що мій Никольцю дома…
" Мамо, не журіться за мною, скоро я у відпустку приїду, а може й назовсім", - читала Олеся і в хаті стало так тихо, навіть дрова здавалось перестали тріскати у печі, - "коли розквітнуть яблуні я буду дома. Намалюю твій і Олесин портрет, виорю город, насадимо городини, квітів, закосичимо смерічку біля нашої хати і будемо чекати на весільних коней, " - Олеся дивилася на бабу Параску, яка споглядала фотографії на стіні і блукала думками по хаті. Потім пішла до своєї скрині, відкрила її і тихо сказала:
- Ти думаєш, Олесю, що я не маю шлюбного одягу для сина й невістки? Ходи, подивися, я приміряю на тебе, може ти моєю донькою станеш? - вона виймала поволі вишиті сорочки, киптарі, запаску і чілець. Василина швидкими рухами одягала Олесю і світила люстерком в очі.
- Подивися на себе, яка ти гарна! - пестила руками Василина її довгі коси. Вона любила Олесю як сестру і кожен раз чекала її після школи або біля кладки, щоб разом йти додому.
... Наближався кінець учбового року. Олеся прийняла останній екзамен і з оберемком бузку верталася крутою стежиною до хати.
Олесі стало тривожно. Василина вибігла з дітьми із школи за фіалками і назад не вернулась. Не було її і біля кладки, через яку Олеся тепер пробігала так швидко, наче з плечей у неї виросли крила.
- Олесю!, - гукнула її поштарка, наздоганяючи, - Микола телеграму дав з Норильська. Скоро приїде! - радість заблищала в її очах.
- Приїде? - Олеся схвильовано дивилася на Марічку.
- Приїде та не радість, на горе, Олесю! . .
- Що сталося? - вона затремтіла від передчуття, глянула на дівчину, а Марічка заголосила:
- Василинка …
- Де!
- Та тут… Впала, з кладки… Сьогодні, як йшла зі школи …
Розпачливий зойк вирвався з Олесиних грудей і помчав стежиною до лісу, розсипаючи по дорозі пахучий бузок. Гілки чіплялися за довге чорне волосся і кидали на нього пелюстки яблуневого квіту.
У Карпатах розквітали яблуні!
