Червону руту не шукатиму.. Бо її не знайти..
так, я гублю сліди -
твої.. свої.. і тих часів,
коли ми були - як же то назвати - блаженні?
Червоною рутою не травитиму душу,
спогадами..
Не дивитимусь у дзеркало минулого,
щоб там відшукати позаторішню осінь..
-
бо вона вже відпалала
(загравами)..
відпливла
(біло-сірими каравелами)..
вона вже відгнила
(багряністю)..
відпала
(мокрим листям)..
.. відпала, відпала -
(знову і знову шепочу мантру) -
вона вже відкровила,
відліпилася від серця -
мабуть, вже загоїлася рана,
пронизана твоїм шаленим,
відчайдушним пристрасним теплом
і демонічними
(котячо-зміїними)
очима..
Як добре, що сьогодні -
десь так о половині надміру теплої зими
випав перший сніг -
легкий і святий.. -
і не біда, що вже по головних святах..
адже так гарно, тихо, спокійно.. -
і не біда, що я їх майже не святкувала -
адже так ліпилися мокрі крижані витинанки
на ворс чорного коміра і на висхлі, зіржавілі вії..
Як добре, що кривуляста осіння стежка
до червоної рути
вже заросла..
Заросла (?!)...
