Тут вогко. Занадто вогко на вулицях без снігів,
бо нікому памʼятати торішні сліди розталі,
бо нікому витинати волхвів із шовків печалі.
Цю тайну з устами леза довіку не розповім.
Тут тихо. Занадто тихо, аж плавляться проводи,
аж птахи складають крила, аж вітер вогонь не гасить.
Монетою стоголосо летить у небесну чашу
остання чиясь молитва: о Господи, відведи.
Тут терпко. Занадто терпко. Ця терпкість така лиха,
як ніч забиває хрест, хоч добрий Господь відводить.
Вином на живій воді освятить мою господу
і оцтом окропить рани на вишерхлих в сіль устах.
Тут зимно. Занадто зимно. Крізь ребра непевних слів
безпомічно вибираються на волю слова напевні.
До кого в чорнильній сутіні обличчя своє обернеш?
Для кого щербатим місяцем зійдеш у сливовій млі?
