Під смерековим лісом стоїть стара хатина.
На призьбі мати кужіль свій пряде
Та з невідомих їй країв вона чекає сина,
Він обіцяв, що прийде, але не видно ще ніде...
Мати знов навиває кужіль і молиться за сина...
Писав в листі, що прийде на Різдво.
Тяжкою здається нічка, а ще довшою днина...
Минув уже Великдень, а все нема його.
Ніхто на цьому світі не вміє так чекати,
Не вміє так лічити довгі ночі і дні,
Як лічить і чекає свого сина мати,
Їй хочеться побачить його, бодай у сні!
«Прийди ти, мій голубе, ти, мій рідний сину,
З кожним днем боюся, що помру.
І хто мене, небіжку, покладе в домовину,
Убогу вдовицю, самітню і стару?»
Течуть дні під смерековим лісом,
Материнські молитви вітер у світ несе...
Хоч би він повернувся веселим та здоровим,
Бо їй пора в дорогу, а сина – чужина пасе.
Лиш кілька днів минуло й син додому повернувсь...
Його стрічає заплакана хатинонька стара.
Він матері гостинець із сумочки виймає...
Лежить на призьбі кужіль, а матері уже нема.
