Мені подобається думати, що просто зараз, у цей от час,
коли я клямцаю на клаві, чекаючи обідньої перерви,
десь на цій планетці відбувається стільки всього:
народжуються діти –
і втомлені породіллі лежать, розкинувши руки,
і їхні червоні лона закриваються, ніби тюльпани;
помирають старі –
і їм вже не страшно, не гірко, не боляче,
бо сніг сипле на їхні голови –
пухкий і незмінно різдвяний.
Ластівки зашивають небо, ширяючи попід хмарами
Зі срібними голочками у дзьобах;
Тихо ростуть евкаліпти – їм нікуди поспішати;
Дим зі старого комина кашляє над полониною,
Овечок лякає…
А Бог бере їх на руці – кожну-кожнісіньку-білу,
і люляє,
І «не бійтеся» каже…
