Коли Бога ще не було, а Ленін жив вічно,
коли комп'ютери були великими й нереальними,
як, приміром, слони,
а я була малою-дурною-зеленою,
то мріяла бути
Дідом Морозом!
Мене би усі любили й чекали – це раз,
із меркантильною, звісно, метою,
але ж таке життя, Анько…
Діти в садочках вивчали б для мене віршики
та одягали костюми зайців і сніжинок,
водили хороводи під ялинкою,
«У лісі-лісі темному» та інший репертуар,
а я би сиділа на великому стільчику,
замаскована у ватяну бороду,
супила брови білі – для ще більшого авторитету,
І роздавала пакуночки:
Три мандаринки, чотири «Ромашки» та жменька «Дюшесу».
… діти – немов ненароком! – тягнули б мене за бороду,
Але вона б не відвалювалася!
І тоді би вони заворожено шепотілися:
«Та він спрааааавжнііій, чесно-чесно,
ж-у-уба даю….»
