Змоклі тумани гуляють посивілим містом,
в серце вповзають підступно, неначе змія.
Барв недовічний букет десь позаду зів'яв.
Тільки у згадці на мить ожива, променистий...
Холод і мряка достигли на гілці похилій,
бо доглядає її часоплин-садівник...
Звичною стала волога на схилах повік.
Зваблює серце продрогле рубіновий вирій.
Вітром розкидано містом плоди гірко-кислі,
грізно панує їх смак неминучий у нім.
Стогне у хащах колючих душа-пілігрим
серед зими, у промінні веснЯного смислу.
