Дзвоном як осінь, що навіть не осінь а зрада
Зрада не зрада, чужого когось і не мене
Сльози не сльози, що тихо мовчать безпорадно
Дружбою споминів, тінями листя на грабах
Я залишаюсь тремтіти руками і горлом
Я залишаюсь кричати померлим і сплячим
Повінь думок, і долоні холодні і довгі
Ще раз нічиї нікому, не вірні не люблені
Щоки обпалені звоном розбитої віри
Віри у того, що досі не вірить у мене
Я безпорадна кричати сльозами в байдужість
Я безпорадна ридати як тінь невидимка
Я безпорадна кохати когось непотрібного
Навіть мені
Я безпорадна не дати прощення за вчинки
Все ще не скоєні, але прозоро можливі
Я безпорадна щоб змусити когось любити
Я безпорадна боятися з відчаєм себе
Я безпорадна милитись, молитись і знати
Власні свої незнання і свою одержимість
Я залишаюсь фрагментом старого плакату
Я залишаюсь безсила спинити байдужість
Далі – ні слова
