Там древні склепи, скошені хрести,
Там надписи короткі долю вмістять.
Однаково, коли чогось не встиг.
Минулося. Невчасно. Ненавмисно.
Каплицю вкрила патина мохів.
Порипують дверцята. Плющ повсюди.
Ростуть живі дерева з кістяків…
І де ті люди? Де тепер ті люди?
Реінкарнація. Поклацує замок.
Тут, за ворітьми, - давнє цього міста.
Не має значення - єдина між думок –
Чи жовніром хтось був, чи бургомістром.
Минув. Нема. Так я колись мину.
В нав’язливих обіймах у коріння
Мовчатиму. Не згадуйте мене.
Я з того ще, старого покоління.
Як я жила і що мене з’їдало,
Чим тішилась і де шукала сенс –
У цьому так фатально не відстала.
Поклацує замок. Вертає все.
І там не страшно. Там вже не болить
Оте життя живе щоденно в скронях.
Спить спокій порцелянових облич,
Осіла тиша у жовтневих кронах.
