Плястерко часу як в клепсидрі
Скрізь струмінь стукає у скроні…
«Вже шоста ранку, вставай, сину»,
і на моїм чолі долоні,
неначе сонячним промінням
зігнали сон мій в вузьку шпарку,
і наяву, не у сновидінні,
зловлю я китицю світанку.
В росі ще трави поволоком
колишуть тихо свої плеса
і денниця скрізь оболоки
старого саду змила креси.
Ішов тим садом по стежині,
де скільки літ і зим ступало…
Тоді сказала «Прощай, сину»
і на дорогу пожегнала…
…Вже літо те не повертає,
І по повітрі Різдвяному.
По тій стежині я ступаю,
Яка веде мене додому…
