Знову ранок з відтінком легкого осіннього суму.
Пролітає над садом далекий сріблястий літак.
І здається: то юність моя промайнула бездумно.
Тане слід і не стане ніколи як було, не так…
Серед книг на полиці пилюкою вкриються фото –
Час з’їдає усе, що тавром не лягло на душі.
Звідки сум? Ось вже грудень і люди спішать на роботу
Одягнувши на себе турботи, німі та чужі.
Пахне снігом, чи буде він точно не пишуть прогнози
День за днем літаки роздирають навпіл небосхил
Я, немов наркоман, вдячна віршам за прийняту «дозу»
На життя без поезії більше немає сил.
